Читать «Записки в узголів’ї» онлайн - страница 53

А тим часом біла гора навіть і не збиралася танути, стояла собі, як справжня гора в країні Коші. Вона, звісно, вже почорніла і не була такою гарною. Проте я молила богів лише про одне, аби вона вистояла до п’ятнадцятого числа нового року. Придворні дами казали: «Не вистоїть і до сьомого числа», всі чекали, чим же закінчиться наша суперечка, але третього дня імператриця вирішила поїхати до імператорського палацу. «Як шкода, тепер ми не дізнаємося правди», – з досадою сказала я. «Атож», – підтримали мене дами. Імператриця думала те ж саме. Якби тільки гора залишилася до строку, який я пророкувала, я б могла показати її імператриці. Але тепер це марно. Почали виносити речі. Коли всі перебували в метушні, я, використовуючи шанс, покликала садівника і наказала йому:

– Оберігай цю гору. Не дозволяй дітям топтатися і розкидати сніг. Намагайся зберегти її до п’ятнадцятого числа. Якщо вона ще вистоїть до цього дня, то я попрошу імператрицю віддячити тобі і сама не залишусь у боргу.

Я завжди давала садівнику чогось смачненького, фруктів та багато чого іншого. Він відповів мені із задоволеним виразом обличчя:

– Та це справа неважка. Добре, буду охороняти вашу гору, та ось діти точно полізуть на неї.

– Якщо таке буде, одразу сповістіть мене, – сказала я.

Я була в палаці до сьомого дня січня, а потім повернулася до себе додому.

Як же я хвилювалася за ту гору, поки була в палаці! Кого тільки я не посилала подивитися на неї: і камеристок, і старших служниць. На сьомий день я послала служницю передати залишки після святкового столу садівникові. Вона, сміючись, розповідала, як садівник з поклонами прийняв частування.

Навіть коли я повернулася додому, то кожного ранку прокидалася ще до світанку і посилала подивитися, чи ціла моя гора. На десятий день я так зраділа, коли служниця мені сказала: «Ще метра півтора залишилось». Проте на вечір тринадцятого числа пішов сильний дощ, мені було дуже прикро, думала, що точно дощ змиє гору, а залишався всього лише один день. Я посеред ночі прокинулась і не могла заснути. Все лише зітхала, чуючи, як люди сміялися наді мною, мені здавалося, що я вже з’їхала з глузду через ту гору. Хтось прокинувся. Я тоді теж підвелася, стала будити слугу, але він ніяк не хотів прокидатися, це мене дуже розізлило. От він нарешті прокинувся і пішов подивитися на гору.

– Тепер вона не більше, аніж подушка для сидіння. Але садівник її ретельно оберігає. Не підпускає туди дітей. Все каже: «От тепер я отримаю довгоочікуваний подарунок»