Читать «Записки в узголів’ї» онлайн - страница 52

– Сьогодні немає жодного місця, де не будували б сніжні гори. Імператор також велів насипати гору із снігу в маленькому дворі перед своєю опочивальнею. Вони також височіють перед Східним палацом, перед палацом Кокі та перед палацом Кьоґокудоно. Я одразу написала танка, а одна дама прочитала її голосно за моїм проханням:

Ми думали, лише у насВ саду стоїть така новинка,Але новинка ця стара,Гора моя,Під дощем мокне.

– Мені соромно буде у відповідь скласти погану танку. Але я тепер буду читати цей вірш біля кожної бамбукової шторки знатної дами.

Із цими словами він пішов. Але про нього розповідали як про майстра складати вірші. Я була дуже здивована. Коли імператриця дізналася про таке, вона відповіла:

– Мабуть, твій вірш здався йому занадто вдалим.

Наприкінці місяця гора стала нижчою, але все ще залишалася доволі високою. Одного дня дами вийшли на веранду. Тут раптом з’явилася жебрачка «віце-губернатор Хітачі».

– Давно тебе не бачили. Чому ж це ти прийшла? – спитали дами.

– Чому-чому?! Біда трапилася, – відповіла жінка.

– Яка біда?

– Ось що мені зараз спало на думку, – сказала жебрачка і затягла:

Так багато в менеРізних подарунків,Навіть важко перейти —Оце так наділили.

Дами розсміялися, але побачивши, що ніхто не дивиться на неї, жебрачка подалася до сніжної гори, ходила біля гори, а потім зникла. Про все, що трапилося, розповіли дамі Укон, служниця ж передала нам її слова:

– Чому ж ви не привели її до мене? Бідолашна аж на гору вилізла.

Всі знову почали сміятись.

Гора ж простояла до самого кінця року. На Новий рік випало ще більше снігу. Я подумала: «От щастя, гора стане ще вищою», але імператриця наказала змести новий сніг і залишити лише старий. Тієї ночі я залишилася в палаці. Коли вранці я повернулася до себе в опочивальню, до мене прийшов старший слуга, який весь тремтів від холоду. На рукаві каптана, який був зеленого кольору, як дерево юдзу, він тримав папір зеленого кольору, до якого була прив’язана гілка сосни.

– Від кого лист? – запитала я.

– Від верховної жриці.

Мене переповнювали почуття радості, і я поквапилася до опочивальні імператриці.

Імператриця ще відпочивала. Я спробувала підняти дошку замість лави і, ставши на неї, щосили намагалася зрушити стулки шітомі, проте стулка була дуже важка. Я змогла підняти її лише з одного боку, та раптом вона заскрипіла. Імператриця прокинулась:

– Навіщо ти це робиш?

– Прийшло послання від верховної жриці. Як же тут не поквапитися.

– Швидко ж його принесли.

Імператриця піднялася з постелі і розгорнула згорток. У ньому знаходилися два «жезли щастя» довжиною у п’ять сунів, які нагадували «колотушку щастя» і були прикрашені гілками дикого померанця, плавуна та гірської лілії. Проте листа не було. «Ну не може такого бути, що нічого немає», – сказала імператриця, і раптом побачила, що верхні кінці жезла загорнуті у невеликий аркуш паперу, а на ньому – пісня:

Вже пролунавЗвук сокири у горах.Щоб щасливою стати,Вже гілку зрубали.

Імператриця почала складати пісню у відповідь, а я спостерігала, яка вона гарна була в той момент. Коли необхідно було звернутися до верховної жриці з листом або написати їй у відповідь, імператриця завжди приділяла цьому особливу увагу і не жалкувала зусиль, відкидаючи чернетку за чернеткою. Людині, яка прийшла від жриці, подарували білу одяганку без підкладки і ще одну темно-червоного кольору з підкладкою. Разом вони нагадували каптан кольору вишні. Слуга пішов крізь білий сніг, накинувши собі накидку на плечі. Це було дуже красиво. Цього разу в мене не вийшло дізнатися, що написала імператриця, і це було дуже прикро.