Читать «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер» онлайн - страница 8

Тут уже уникнути свідків неможливо. Кожному з них на кожну окрему деталь, на кожен вузол треба було вигадати правдоподібну легенду, бо люди раз у раз розпитували, що це таке дивне ти вариш (точиш, паяєш, фальцюєш, фрезеруєш), Губченку?

Найгірше ж те, що ця робота забирала весь час. Із видавництва телефонували мало не щодня — він зірвав усі мислимі графіки, завдав збитків, пустив з торбою попідтинню, зарізав, задушив, знищив і т. д., і т. п.

Потім перестали дзвонити, тож він уявляв собі, що доведеться шукати нового видавця, коли знову захочеться писати. Поки що не хотілося, тож він цим легковажив. То більше, що проблем у роботі над МГ виникало чимало.

Часто звертатися до Тихолоза Губченко не міг: розвивати версію про ремонт на дачі довго не вдасться. Та й потреби його дедалі більше відходили від шпалер і цементу.

Губченко був перфекціоністом. Якщо в процесі роботи він бачив, що те саме можна зробити краще, невтомно переробляв зроблене або й узагалі починав спочатку, відмовляючись від готових блоків та вузлів. Ця його риса постійно конфліктувала з прагненням працювати за раніше визначеним планом. І жодна сила перемогти в конфлікті не могла. Втім, подібне з ним, зрозуміло, було не вперше. Раніше, коли він задумував, наприклад, засклити балкон, ця робота розтягувалася на тижні, й дружина обурено вимагала прийняти нарешті остаточне рішення й закінчити розгардіяш.

— Ти ж ніколи його не засклиш. Знайшов собі розвагу!..

Тож досвід привчив його до своєрідного компромісу, який зазвичай іще більше дратував дружину. Коли Губченко знаходив нове вирішення замість ухваленого раніше, насамперед брався за план і переробляв його. Звісно, це дуже затримувало рух уперед, але Губченко був переконаний, що без плану працювати не можна.

Такий педантизм робив його спорідненою душею з Тихолозом, зустрічей з яким він не міг уникнути. Дуже ризикував, звичайно, але куди ж без нього! Зміни у плані вимагали нових деталей, матеріалів, і далеко не все можна було знайти на базарі. Губченко регулярно відвідував і Караваєві, і «Юність», і Борщагівку, але часом доводилося звертатися й до Костянтина Остаповича, намагаючись брати в нього речі, які нічого б не підказували, які нелегко було б об’єднати у щось ціле. Одного разу це, наприклад, були плати комп’ютерної пам’яті, а наступного — дверні завіси.

У Тихолоза була ще одна щаслива риса: він рідко ставив запитання. Та й то дуже делікатно. Можна було не відповідати, щоб не брехати. Приходить, скажімо, Губченко по реле часу, а Тихолоз, ніби й так усе розуміючи, каже:

— Сусід у мене поставив таке на свого горбатого запорожця. Скільки його пам’ятаю, знай воловодиться з цим дивом техніки. Так що він утнув. Оце приходить о восьмій ранку до машини, а вона вже чверть години як завелася й салон обігріла. Кажу, запатентуй, бабла навариш. Тільки рукою махає: нема в мене стільки часу, каже…

Тут тобі й приховане запитання, навіщо Губченку реле, й здогад про те, що той працює над новим винаходом, і цікавість: чи буде патентувати… Губченко щоразу з останніх сил стримувався, щоб не клюнути на провокацію й не розпочати ділитися своїми міркуваннями з приводу бодай одного з запитань.