Читать «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер» онлайн

Лісом, небом, водою

Книга 3

Інженер

1. Губченко і потаємна кімната

Компот зі смородини

Коли Губченку було п’ять років, він назавжди втік із дитячого садка. Власне, вони втекли удвох із Олею. Це Оля й придумала.

— Я б цього не стерпіла, — сказала вона. — Я б утекла із садка.

Губченко подивився на неї з сумнівом.

— Як?

— Через дот.

Губченко миттю вкрився липким потом. У дот лазили тільки найбільші відчайдухи. Він — ніколи. Оля — теж. Дот був старий, іще часів війни; що в ньому могло бути, вони навіть не уявляли. Ті хлопці, які лазили в дот, поверталися бліді, перелякані, вони нічого нікому не казали про те, що бачили всередині. Однак удруге ніхто з них не намагався туди залізти. Губченко якось навіть спитався в Бударного:

— Бударний, що там?

— Сам полізь і подивись, — невдоволено буркнув той у відповідь і відійшов.

Більше Губченко не розпитував.

Утім, що могло там бути? Якщо не гадюки, то нічого страшного бути не могло. По-перше, хлопці повернулися, хоч і перелякані. По-друге, навіть гімна там бути не могло — крім них, дітлахів, туди ніхто залізти не міг. Губченко сам бачив, як надійно заварені й забетоновані аж до половини двері. Амбразури маленькі — навіть першокласникові не кожному пролізти. Одна амбразура була за глухою тильною стіною повітки, де проводила час старша група. Друга виходила на берег річки — вже за парканом дитсадка.

Оля мала рацію: це справді був варіант. І, мабуть, таки єдиний. Тільки спускатися в амбразуру треба ногами вперед, а вилазити навпаки — головою вперед. Тоді можна бути впевненим, що тебе ніякий випадковий рибалка не помітить.

Якби лізти в цей чорний і незвіданий жах запропонував хтось із хлопців, Губченко нізащо не погодився б. Придумав би безліч причин, чому він саме сьогодні не може цього зробити. Але запропонувала Оля. До того ж це не було ідіотською розвагою. Це був порятунок. Єдиний шлях утечі з дитсадка. Губченко погодився.

Цікаво, що тепер, через кілька десятиліть по тому, він нічого не пам’ятав про дот. Тобто про те, що бачив усередині. Так ніби спустився туди, потім жах, потім виліз. За ним вилізла Оля.

Пам’ять витіснила всі деталі. Чи було там чисто, чи були там павуки або гадюки — нічого не збереглося. Тільки холодний нудотний жах.

Наступна картина, яку він пам’ятав, — це вузенький простір між парканом Стартановичів і їхньою ж смородиною. Смородина біля їхнього двору була височенна й густюща. Вся вулиця не могла її об’їсти. Звісно, ніхто особливо й не старався. Хіба своєї мало? От черешню в Доленків оббирали до останньої ягідки, а смородину в Стартановичів — тільки так, вряди-годи. Губченко взагалі ніколи її не рвав — він не любив смородини; ніколи її не куштував, тому й не любив. Навіть уявити собі не міг, як би він міг узяти в рота гидоту таку. В тому й полягала головна проблема.

Сьогодні на обід був компот зі смородини. Губченко його, ясна річ, не пив. Але, як на гріх, на обід нагодилася Зінаїда Вартанівна, директорка дитсадка, чорна й страшна, з п’ятьма цупкими волосинами, що випиналися з коричневої родимки на підборідді.