Читать «Пентаграма» онлайн - страница 207

– Мені треба подумати, – сказав Харрі.

Проріз зник.

– Щодо роботи, – пояснив він.

Співрозмовник заусміхався знову. Цього разу й очима.

– Звичайно. Дозволь мені замовити тобі пива. Вже зачинено, але якщо я скажу…

– Я алкоголік.

Начальник кримінальної поліції на секунду забарився, потім коротко засміявся:

– Вибач. Забув. У мене до тебе ще одне питання, Харрі. Ти…

Харрі чекав – келих пива з огидним звуком нарізував чергове коло по столу.

– …подумав, як подаси цю справу?

– Подам?

– Так. У звіті. І журналістам. Їм обов’язково захочеться поговорити з тобою. Якщо випливе справа з Волером і контрабандою, вони перемиватимуть кісточки всій поліції. Тому важливо, щоб ти не говорив…

Харрі шукав у кишенях сигарети, а його співрозмовник  – відповідні слова.

– Щоб ти не давав їм версії, яка дозволяє хибне тлумачення, – нарешті сказав він.

Харрі розуміюче всміхнувся й подивився на останню сигарету. Начальник рішуче допив залишки пива й обтер рот тильною стороною долоні.

– Він що-небудь сказав?

Харрі звів брову:

– Ви про Волера?

– Так. Він що-небудь сказав перед смертю? Що-небудь про своїх спільників? Про тих, із ким він працював?

Харрі вирішив зберегти останню сигарету.

– Ні. Нічого. Абсолютно нічого, – відповів він.

– Шкода. – Співрозмовник подивився на нього без ніякого виразу. – А ці записи, які було зроблено, вони нам не можуть у цьому допомогти?

Харрі зустрівся з ним поглядом. Він знав, що цей чоловік пропрацював у поліції все життя. У нього була виразна зовнішність: ніс гострий, як лезо сокири, вузькі губи та великі натруджені руки. Він був тим, що називають кістяком організації, твердим і міцним гранітом.

– Хто знає, – відповів Харрі. – Але чого даремно турбуватись, якщо у нас однаково буде версія, що не дозволяє хибних тлумачень. – Харрі нарешті відколупнув шматочок лакового покриття.

Немов по сигналу, світло в барі почало блимати.

Харрі підвівся. Вони дивились один на одного.

– Підвезти? – запитав начальник кримінальної поліції.

Харрі похитав головою:

– Мені недалеко.

Начальник довго і міцно тиснув йому руку. Вже у дверях Харрі обернувся:

– До речі, згадав, що Волер сказав перед смертю.

Сиві брови зметнулися вгору.

– І що? – обережно запитав начальник кримінальної поліції.

– Він сказав: «Будь ласка».

Харрі зрізав дорогу через кладовище. З дерев капало. Краплі, тихо зітхаючи, падали спочатку на нижнє листя, потім на землю, яка жадібно їх пила. Він ішов по стежині між могилами й чув, як бурмочуть між собою мертві. Він зупинився і прислухався. Перед ним стояв темний, сплячий парафіяльний будинок у Старому Акері. Мертві тихо шепотілися. Харрі повернув уліворуч і вийшов із хвіртки у бік Тельтхусбаккен.

Коли Харрі зайшов у квартиру, він стягнув із себе одяг, став під душ і ввімкнув гарячу воду. Стіни запітніли, дрібні крапельки набрякали і стікали на підлогу, а він усе стояв, поки шкіра не стала яскраво-червоною. Поки він ішов в спальню, вода встигла випаруватись, і Харрі не витираючись ліг у постіль, заплющив очі й почав чекати, коли прийде сон. Чи спогади. Що раніше?