Читать «Пентаграма» онлайн - страница 206

– Це не так, – сказав Харрі й знову пригорнув її до себе. – Ти чудово проживеш і без мене. Питання в тому, чи зможеш ти чудово прожити зі мною.

– Це питання? – прошепотіла вона.

– Знаю, тобі потрібно його обдумати.

– Нічого ти не знаєш.

– Гарненько подумай, Ракель.

Вона трохи відсунулася й уважно подивилася йому в обличчя. «Шукає, що змінилося», – подумав він.

– Не йди, Харрі.

– Мені треба ще кудись з’їздити. Якщо хочеш, можу приїхати завтра зранку. Ми могли б…

– Що?

– Я не знаю… у мене немає ніяких планів… та ідей. Ну, то як?

Вона всміхнулася:

– Чудово!

Він подивився на неї, потім, зібравшись, поцілував у губи і пішов.

– Тут? – запитав водій, дивлячись у дзеркало. – Хіба не зачинено?

– Понеділок – п’ятниця – з дванадцятої до третьої, – відповів Харрі.

Машина зупинилася біля краю тротуару перед «Боксером».

– Ви зі мною, шефе?

Мьоллер похитав головою:

– Він хотів бачити тільки тебе.

Бар зачинявся, й останні гості збирались розходитися. Начальник кримінальної поліції сидів за тим самим столиком, що й минулого разу. Глибоко посаджені очі неможливо було розгледіти в напівтемряві. Келих пива на столі був майже порожній. Обличчя сіпнулося, на нім з’явився проріз рота.

– Поздоровляю, Харрі.

Харрі сів навпроти.

– Дуже хороша робота. Поясни, як ти дійшов висновку, що Свен Сівертсен – не велокур’єр-маніяк.

– Я побачив фотографії Сівертсена в Празі й зрозумів, що бачив фотографію Віллі й Лісбет на тому самому фоні. Ну і ще перевірили залишки речовини під нігтем…

Співрозмовник нагнувся над столом, наблизивши обличчя до Харрі. Від нього пахло пивом і тютюном.

– Я не про докази, Харрі. Я про ідею. Коли ти почав підозрювати? Що змусило тебе копати в потрібному напрямі?

Харрі знизав плечима:

– Та лізуть у голову різні думки… Надто добре все сходилося.

– Що ти маєш на увазі?

Харрі почухав підборіддя.

– Ви знаєте, що Дюк Еллінгтон просив настроювачів не настроювати ідеально його піаніно?

– Ні.

– Коли піаніно настроєне абсолютно, воно погано звучить. Тобто звучить воно правильно, але втрачає якусь теплоту і щирість. – Харрі почав колупати стільницю.  – Велокур’єр-убивця давав нам ідеальний код, який точно пояснював, де і коли. Але не навіщо. Цим самим він змусив нас зосередитися на подіях, а не на мотиві. Кожен мисливець знає, що, коли хочеш розгледіти дичину в темряві, дивитися потрібно не прямо на неї, а трохи вбік. Я перестав розглядати факти, як тільки все почув…

– Почув?

– Авжеж. Ці так звані серійні вбивства були ідеально налагоджені. Все звучало правильно, але ненатурально. Злочини скоювалися, немов за сценарієм, даючи нам чітке пояснення. Такою ясною часто буває брехня, а правда – дуже рідко.

– Тоді ти все і зрозумів?

– Ні, але я перестав дивитися на деталі та спробував дістатися суті.

Начальник кримінальної поліції кивнув і подивився на пузатий пивний келих, який він крутив по столу. У спорожнілому барі неприємний звук розлягався різко і голосно.

Він відкашлявся і мовив:

– Я помилявся щодо Тома Волера, Харрі. Вибач.

Харрі не відповів.

– Я не збираюся підписувати наказ про твоє звільнення. Я хочу, щоб ти залишився у нас. Знай, я тобі довіряю. Цілком і сповна. І сподіваюся, Харрі… – підвів він обличчя, і проріз рота набув форми усмішки, – що ти мені теж.