До сходу сонця, рано-раноУ Віфліємі на майданіЗійшовся люд і шепотить,Що щось непевне з людьми будеВо Іудеї. Гомонить —І тихне люд. – О люди! люди! —Чабан якийсь біжить, кричить.Пророчество Ієремія,Ісаія збулось! збулось!У нас, у пастирей,Месія Родився вчора! —Загуло У Віфліємі на майдані:– Месія! Іісус! Осанна! —І люд розходивсь.Через часЧи через два прийшов указІ легіон з Єрусалима,Од того Ірода. НезримеЙ нечуте сталося тойді.Ще діточки сповиті спали,Ще купіль гріли матері,Намарне гріли: не купалиМаленьких діточок своїх!Ножі солдати сполоскалиВ дитячій праведній крові!Такеє-то на світі сталось!Дивітеся ж, о! матері!Що роблять іроди-царі!Марія навіть не ховаласьЗ своїм младенцем. Слава вам,Убогим людям, чабанам,Що привітали, заховалиІ нам Спасителя спасли.Од Ірода. Нагодували,І напоїли, і далиКожух і свиту на дорогу,І, небораки, додалиОслицю дійну. І небогуЗ її дитяточком малимІ посадили й провелиВночі тайнйми манівцямиНа шлях мемфіський. А мітла,Мітла огненная світила,Неначе сонце, і дивиласьНа ту ослицю, що неслаВ Єгипет кроткую МаріюІ нарожденного Месію.Якби де на світі хоть разЦариця сіла на ослицю,То слава б стала про царицюІ про великую ослицюПо всьому світу. Ся ж неслаЖивого істинного Бога.Тебе ж, сердешну, копт убогийХотів у Йосипа купить,Та здохла ти: мабуть, дорогаТаки завадила тобі?У Нілі скупанеє спитьУ пелюшках долі, під вербою,Дитяточко. А меж лозоюЗ лози колисочку плетеТа плаче праведная Мати,Колиску тую плетучи.А Йосип заходився хатуІз очерету будувати,Щоб хоч укритися вночі.З-за Нілу сфінкси, мов сичі,Страшними мертвими очимаНа теє дивляться. За нимиНа голому піску стоятьПо шнуру піраміди вряд,Мов фараонова сторожа,І ніби фараонам знатьВони дають, що правда БожаВстає вже, встала на землі.Щоб фараони стереглись.Марія найнялася прястиУ копта вовну. А святийІосиф взявсь отару пасти,Щоб хоч козу ту заробитьНа молоко малій дитині.Минає рік, коло хатиниВ повіточці своїй малійТой бондар праведний, святий,І гадки, праведний, не має,Барило й бочку набиваєТа ще й курникає. А ти?Не плачеш ти і не співаєш,Гадаєш, думаєш-гадаєш,Як його вчити, навестиНа путь святий святого сина,І як його од зол спасти?Од бурь житейських одвести?Ще рік минув. Коло хатиниКоза пасеться; а дитинаІ невеличке козеняУ сінях граються. А матиСидить на призьбі коло хатиТа вовну з кужеля пряде.Аж ось і сам старий ідеЗ ціпочком тихо попід тином:Носив у город шапличокПродать. Йому медяничок,А їй немудрую хустину,Собі ж несе на постолиРеменю доброго. СпочинувТа й каже: – Доню, не журись.Царя вже Ірода не стало.Чогось увечері наївсь,Та так наївся, що й опрігсь,Такеє-то мені сказали.Ходімо, – каже, – у свій гай,У свій маленький тихий рай!Ходім додомоньку дитино. —Ходім, – сказала та й пішлаНа Ніл сороченята пратиВ дорогу синові. ПасласьКоза з козятком коло хати,А Йосип сина забавляв,На призьбі сидя, поки матиНа річці прала ті маліСорочечки. А потім в хатіПоморщив добре постолиСобі в дорогу. Та й знялисьДо сходу сонця, по торбиніНа плечі взявши, а дитинуУдвох в колисочці несли.То сяк, то так прийшли додому.Бодай не довелось нікомуУзріть такеє. Благодать!Гайочок тихий серед поля,Одна єдиная їх доляОтой гайочок! І не знать,Де він кохався. І хатина,Все, все сплюндровано.В руїні їм довелося ночувать.В ярок Марія до криниціШвиденько кинулася. ТамКолись-то з нею яснолицийЗострівся гость святий. Бур'ян,Будяк колючий з кропивоюКоло криниці поросли.Маріє! Горенько з тобою!Молися, серденько, молись!Окуй свою святую силу…Долготерпєнієм окуй,В сльозах кровавих загартуй!..Небога трохи не втопиласьУ тій криниці. Горе намБуло б, іскупленним рабам!Дитина б тая виросталаБез Матері, і ми б не зналиІ досі правди на землі!Святої волі! СхаменуласьІ тяжко, важко усміхнулась,Та й заридала. ПолилисьНа цямрину святиє сльозиТа й висохли. А їй, небозі,Полегшало.Єлисавета,Стара вдова, у НазаретіЗ малим синком своїм жила,Таки з Івасем. Та й булаЯкась рідня їм. Вранці-раноСвою дитину, безталанна,Нагодувала, одяглаІ за святим своїм пішлаУ Назарет той до вдовиціВ сусіди, в наймички проситись!
