Увечері, мов зоря тая,Марія з гаю вихожаєЗаквітчана. Фавор-гора,Неначе з злата-серебра,Далеко, високо сіяє,Аж сліпить очі. ПіднялаНа той Фавор свої святиєОчиці кроткіє МаріяТа й усміхнулась. ЗайнялаКозу з козяточком з-під гаюІ заспівала. —«Раю! раю!Темний гаю!Чи я, молодая,Милий Боже, в твоїм раїЧи я погуляю,Нагуляюсь?»Та й замовкла.Круг себе сумно озирнулась,На руки козеня взялаІ веселенькая пішлаНа хутір бондарів убогий.А йдучи, козеня, небога,Ніби дитину, на рукахХитала, бавила, гойдала,До лона тихо пригорталаІ цілувала. Козеня,Неначе теє кошеня,І не пручалось, не кричало,На лоні пестилося, гралось.Миль зо дві любо з козенямТрохи, трохи не танцювалаІ не втомилась. ВиглядаСтарий, сумуючи під тином,Давненько вже свою дитину.Зострів її і привітавІ тихо мовив: – Де ти в БогаЗагаялась, моя небого?Ходімо в кущу опочий,Та повечеряємо вкупіЗ веселим гостем молодим;Ходімо, доненько. – Який?Який се гость? – Із НазаретаЗайшов у нас підночувать.І каже, Божа благодатьНа ветхую ЄлисаветуУчора рано пролилась,Учора, каже, привелаДитину, сина. А ЗахарійСтарий нарек його Іваном…Так бачиш що! – А гость роззутий,Умитий з кущі вихожавВ одному білому хітоні,Мов намальований сіяв,І став велично на порозі,І, уклонившися, вітавМарію тихо. їй, небозі,Аж дивно, чудно. Гость стоявІ ніби справді засіяв.Марія на його зирнулаІ стрепенулась. Пригорнулась,Неначе злякане дитя,До Йосипа свого старого,А потім гостя молодогоПросила, ніби повелаОчима в кущу. ПринеслаВоди погожої з криниці,І молоко і сир козлиціїм на вечерю подала.Сама ж не їла й не пила.В куточку мовчки прихилиласьТа дивувалася, дивилась,І слухала, як молодийДивочний гость той говорив.І словеса його святиєНа серце падали Марії,І серце мерзло і пеклось!– Во Іудеї не було, —Промовив гость, – того ніколи,Що нині узриться. Равві,Равві великого глаголиНа ниві сіються новій!І виростуть, і пожнемоІ в житницю соберемоЗерно святеє. Я МесіюІду народу возвістить! —І помолилася МаріяПеред апостолом.ГоритьОгонь тихенько на кабиці,А Йосип праведний сидитьТа думає… Уже зірницяНа небі ясно зайнялась.Марія встала та й пішлаЗ глеком по воду до криниці.І гость за нею, і в ярочкуДогнав Марію…ХолодочкомДо сходу сонця провелиДо самої ТиверіадиБлаговістителя.І раді,Радісінькі собі прийшлиДодому.Жде його Марія,І ждучи плаче, молодіїЛанити, очі і устаМарніють зримо. – Ти не та,Не та тепер, Маріє, стала!Цвіт зельний, наша красота! —Промовив Йосип. – Диво сталосьЗ тобою, доненько моя!Ходім, Маріє, повінчаймось,А то… – И не вимовив: уб'ютьНа улиці. – І заховаймосьВ своїм оазисі. -І в путьМарія нашвидку збираласьТа тяжко плакала, ридала.
