Читать ««...Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори» онлайн - страница 174

[9 лютого 1858

Нижній Новгород]

Муза

А ти, пречистая, святая,Ти, сестро Феба молодая!Мене ти в пелену взялаІ геть у поле однесла.І на могилі серед поля,Як тую волю на роздоллі,Туманом сивим сповила.І колихала, і співала,І чари діяла… І я…О чарівниченько моя!Мені ти всюди помагала.Мене ти всюди доглядала.В степу, безлюдному степу,В далекій неволі,Ти сіяла, пишалася,Як квіточка в полі!Із казарми нечистоїЧистою, святоюПташечкою вилетілаІ понадо мноюПолинула, заспівалаТи, золотокрила…Мов живущою водоюДушу окропила.І я живу і надо мноюЗ своєю Божою красоюГориш ти, зоренько моя.Моя порадонько святая!Моя ти доле молодая!Не покидай мене. Вночі,І вдень, і ввечері, і раноВитай зо мною і учи,Учи неложними устамиСказати правду. ПоможиМолитву діяти до краю.А як умру моя святая!Моя ти мамо! ПоложиСвого ти сина в домовину,І хоть єдиную сльозинуВ очах безсмертних покажи.

[9 лютого 1858 Нижній Новгород]

Слава

А ти, задрипанко, шинкарко,Перекупко п'яна!Де ти в ката забариласьЗ своїми лучами?У Версалі над злодіємНабор розпустила?Чи з ким іншим мизкаєшсяЗ нудьги та з похмілля.Горнись лишень ти до мене,Та витнемо з лиха,Гарнесенько обіймемось,Та любо та тихоПожартуєм, чмокнемося,Та й поберемося,Моя крале мальована.Бо я таки й досіЗа тобою чимчикую.Ти хоча й пишаласьІ з п'яними кесарямиПо шинках хилялась,А надто з тим МиколоюУ Севастополі, —Та мені про те байдуже.Мені, моя доле,Дай на себе подивитись,Дай і пригорнутись,Під крилом твоїм любенькоВ холодку заснути.

[9 лютого 1858 Нижній Новгород]

Сон («На панщіні пшеницю жала…»)

Марку Вовчку

На панщині пшеницю жала,Втомилася; не спочиватьПішла в снопи, пошкандибалаІвана сина годувать.Воно сповитеє кричалоУ холодочку за снопом.Розповила, нагодувала,Попестила; і ніби сном,Над сином сидя, задрімала.І сниться їй той син ІванІ уродливий, і багатий,Не одинокий, а жонатийНа вольній, бачиться, бо й самУже не панський, а на волі;Та на своїм веселім поліСвою таки пшеницю жнуть,А діточки обід несуть.І усміхнулася небога,Проснулася – нема нічого…На сина глянула, взяла,Його тихенько сповилаТа, щоб дожать до ланового,Ще копу дожинать пішла.

[13 липня 1858 С.-Петербург]

«Я не нездужаю, нівроку…»

Я не нездужаю, нівроку,А щось такеє бачить око,І серце жде чогось. Болить,Болить, і плаче, і не спить,Мов негодована дитина.Лихої, тяжкої години,Мабуть, ти ждеш? Добра не жди,Не жди сподіваної волі —Вона заснула: цар МиколаЇї приспав. А щоб збудитьХиренну волю, треба миром,Громадою обух сталить,Та добре вигострить сокиру,Та й заходиться вже будить.А то проспить собі небогаДо суду Божого страшного!А панство буде колихать,Храми, палати муровать,Любить царя свого п'яного,Та візантійство прославлять,Та й більше, бачиться, нічого.

1858, 22 ноября [С.-Петербург]

Ісаія Глава 35 (Подражаніе)

Радуйся, ниво неполитая!Радуйся, земле, не повитаяКвітчастим злаком! Розпустись,Рожевим крином процвіти!І процвітеш, позеленієш,Мов Іорданові святиєЛуги зелені, береги!І честь Кармілова і славаЛіванова, а не лукава,Тебе укриє дорогим,Золототканим, хитрошитим,Добром та волею підбитим,Святим омофором своїм.І люде темнії, незрячі,Дива Господнії побачать.