Читать «Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї» онлайн - страница 59

Бабуся розповідала теж про такий страх. Траплялося так лякатися кілька разів, та особливим, найнебезпечнішим був той, повоєнний випадок.

Як відомо, перші повоєнні роки у Західній Україні, в тому числі й на Волині й Поліссі, були складними, тривожними. По суті, тривала війна, боротьба Української повстанської армії зі сталінським режимом. Як казала бабуся, боялися і тих, і тих. На хутір приходили за їжею, провіантом повстанці, пропахлі лісом, димом, просили – і їм не сміли відмовити. З села на хутір приїжджало сільське й колгоспне начальство, емгебісти, стрибки (члени «истребительных отрядов по борьбе с бандитизмом» – В. Л.). Теж вимагали пригощення, сала й самогонки, інакше грозилися знести хутір, переселити в село, а то й вивезти в Сибір. Мусили давати й тим.

Прийшли повстанці – в нас казали: бульбаші (за ім’ям отамана Тараса Боровця-Бульби) або Степанові хлопці (за ім’ям Бандери) – й того погожого надвечір’я восени 1948 чи 1949 року.

– Четверо їх було того разу, – розповіла якось «пуд секретом» бабуся. – Ну, двох ми знали – їден з нашого села, згорєнський, другий з Перешпи, а ще двоє низнакомих. Кажуть: їсти хочемо. Накрили стола, я сала нарізала, яєшню зготовила, цибулі нарізала. Їдєть, обідають ци й вечеряють. Ну, й блєшчина на столі. Балакаїмо про те, се. Насторога, бо ж таке время. І тут мені Федько мій каже:

– А йди-но, жінко, поглянь, щось нібито скрипеть, як віз їде.

Я й вийшла…

Бабуся підійшла до вільшняку, який ріс при в’їзді на хутір з боку шосейки, виглянула й обімліла. Справді під’їжджала хурманка , а на ній сиділи озброєні люди, притому один із них у формі. Прогнавши заціпеніння (ледь не скрикнула, пригадувала) притьмом кинулася до хати. Сказала – так і так, біда, хлопці. Один із тих прийшлих сказав, що якраз удача, зараз вони нежданих гостей зустрінуть, повбивають, а може, кого і в полон захоплять, то дізнаються, що треба. Дід, а головне бабуся, стали просити: ви-те їх повбиваєте й підете собі в ліс, а як нам бути? То ж в Сибєр вивезуть, а то й у тюрму посадять. Ще ж до нас приходитимете…

До речі, я не раз думав, як дід міг на такій відстані почути з хати скрип воза? Швидше за все, спрацювали селянська інтуїція та отой страх перед небезпекою. Страх, який щось підказав…

Повстанці послухалися. Їм порадили виходити не через сінешні двері, а через присінки, бо ж чути було, як ті, другі, під’їжджають, вже долинали навіть їхні голоси.