Читать «Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї» онлайн - страница 60

Треба сказати, що сіни в нашім хутірськім будинку мали четверо дверей. Одні вели надвір, другі – до єдиної в будинку кімнати, яка правила й за кухню, треті – до комори, а четверті – у невеличку прибудову збоку, присінки, з яких двері виводили на інший, північний бік хутора. Отож, непоміченими справді найліпше було в такій критичній ситуації зникнути через присінки, тим більше що до них близько підходили дерева й кущі.

Повстанці так і зробили. У хаті швидко прибрали зі столу. Зайшли непрохані гості, як виявилося, голови сільради й колгоспу, місцевий «стрибок» і чоловік у формі – емгебешний лейтенант з райцентру Головна.

Щось, певно, запідозрили, бо зразу спитали, а хто-то у вас був, кого годували. Господарі запевнили, що нікого ни було, тико що пополуднували й вас запрошуємо. Лейтенант сказав:

– А як зараз провіримо, обшук зробимо?

Дід: та шукайте, як треба, ми никого ни приймаємо й ни привічаємо. Казав упевнено, а бабуся тим часом на стіл ставила наїдки та пляшку «смирдюхи», як називала самогонку.

Приїжджі вдосталь напилися й наїлися, поагітували за колгосп, їм дали ще на дорогу сала, цибулі й, звісно, пляшку. А коли, вже провівши, йшли до хати, у сінях зіткнулися з одним із повстанців. Виявляється, троє їх пішли, а цей остався у присінках, щоб, мовляв, послухати, про що ті «совєти» говоритимуть.

Бабуся пригадувала, як її почало всю трусити, коли вона подумала, що могло б статися, якби таки стали чинити обшук і побачили озброєного, з автоматом напоготові повстанця… Швидше за все, він почав би стріляти, ледве відчинили б двері.

Дала волю емоціям, коли той чоловік, що знехтував проханнями й долею господарів хутора, пішов. Аж донька, мама Оксана, котра вернулася з села, мусила заспокоювати.

З тих пір, казала бабуся, дала слово не боятися страху, що минув, «учорашнього страху», «страху за плечима». А щоб його не було, казала, треба вдихнути й видихнути, знову ж таки глянути на небо, сказати: «Минулий страше, не зайди до хати, а йди на дорогу, забирай і тривогу».

Бабуся питала в людей, і ті розповідали, як усе холоділо від страху навздогін. Отож казала, що можна руки в теплій воді потримати, а ще випити чогось теплого й пахучого, наприклад м’ятного чаю. А найліпше просто не боятися, сказати собі, що «вчорашній страх», як і вчорашній день, не вернеш, що він поніс із собою все зле. І себе самого.

– Боятися тре’ тико Бога, – казала Пелагея. – А більше ни боятися, а любети Бога. Бо од страху людина, кажуть, меншає.

Два випадки

– Робота – на полі, коло худоби, в хаті, де б ни робив – то твоє життя.

– Роботящий – за світ говорящий.

– Хто до роботи був лінивий – умре розбитий, нещасливий.

– Поки робиш – доти й живеш.

Ці кілька згаданих бабусиних приказок якнайліпше характеризують її життєве кредо.

Якось я запитав бабусю: що її за життя найбільше вразило? Вона, подумавши, сказала, що два випадки.

Перший: під час війни у місті (Любомлі) облава. Тоді побачила, як німці ловлять людей, «як худобину, як курей, ціле полюваннє», довелося й самій втікати од людоловів.