Читать «Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї» онлайн - страница 37

У тому житі, як і в приліску, жили русалки, або навки. До речі, слова «мавка» я жодного (у нас кажуть «жєдного») разу від бабусі не чув. Часом казала «навка», та найчастіше просто «русалка». На запитання, хто ті загадкові істоти, бабуся пояснила:

– То дивчєта такеї, майже як люди, тико ни зусім по-нашому вбрані. Тонка вельми на них одіж, хоть і хороша. Чєсом на голові вінка з польових к’ят носять. Привітні воне, та хто за ними далеко зайде, можуть і залоскотати.

– А чого вони на селі, як усі люди, не живуть? – питав малий Володька Кусий (моє прозвисько в дитинстві – од хутора і від дідового й бабусиного прізвища).

– Бо то ни зувсім люде. То ті, хто маленькими вмирає, дивчєтка, а хто й більшою дівчиною, то русалками стають, тико николи не старіють. А ще мої бабця казали, що якось воне, теї русалки, в лісі як грибе ростуть або од дерев. От росте-росте верба ци береза, а на русальський тиждень од дерева одділяється і стає русалкою.

Русальський тиждень наставав після Трійці, Зелених свят, на початку літа чи наприкінці весни, і тоді нам, дітлахам, внукам, категорично заборонялося заходити в жито, де росли волошки й маки, і відходити далеко від хутора, особливо дорогою, що тяглася мимо того поля. Бо із жита могли з’являтися русалки. Ну, а далі заберуть із собою, кілька чи й одна, і якщо не залоскочуть, то зоставлять у себе й заставлять збирати для них квіти. І так буде, поки не виростеш, а тоді зроблять блукальцем, людиною, котра сама не знає, чого вона хоче. Або заставлять згадувати всіх померлих. І так щодень, доки голова не замакітриться.

Знаючи, що заборона посилює цікавість – а які ж вони, ті загадкові русалки-навки (ми, хлопці, сміялися, що то нявки, від няв-няв, певно, схожі на кішок), бабуся якось дістала з-під образка маленьку свічку й вручила її, а на додачу – коробку сірників.

– Як побачиш русалку, то запали свічку, вона й злякається.

І тоді бабуся пояснила, що русалки хреста не бояться, то чорти, відьми й інша нечиста сила Божого знамення лякаються, трусяться й зникають, а русалки – нє. А от вогню бояться, ще здалеку зобачивши, починають тремтіти й маліють на очах. Або й тануть, ніби справді згорають.

Особливо небезпечним вважався Русальський, або Навський, Великдень. У селі згадували й шанували (в той же час остерігалися) Мерлих (мертвих) Великдень, який відзначався в перший четвер після справжнього, людського Великодня. А от Русальський (Навський) Великдень був теж у четвер на русалчиному тижні. Цікаво, що в сусідніх селах, як я потім довідався, Русальський Великдень і Мерлих Великдень припадав на один день – перший четвер після Пасхи. У нас же вважалося, що на могилках (кладовищі) мертві (чи їхні душі) збираються у Мерлих Великдень, а от русалки мають особливий привілей.

Того дня вони збираються й теж рушають на могилки. Є спеціальні години, коли їх могли побачити, як туди йдуть, – вранці, особливо удень, коли небо затягнуте легкими тонкими хмарами й повітря «бринить». Відразу після опівдня, «коли сонце набік перекочується», й надвечір, як от-от сонце сяде – тоді русалки вже з могилок вертаються. Там вони печаляться про померлих і просять підземного духа, який раз на рік їм і являється, щоб вони не вмерли. Розповідають, що іноді після того Навського Великодня на могилах знаходять принесені русалками вінки й букети з польових квітів.