Читать «Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї» онлайн - страница 36

Стало йому шкода песика, він і питає:

– А що, продаєте?

– Та от, – каже той, що коло хурманки. – Таке воно непотрібне, хтів продати, так нихто ни бере. Прийдеться втопити.

Стало чоловікові шкода песика, питає, за скілько продаєш?

– Та хоть за півгроша.

Дав чоловік цілий гріш, приніс додом. А жінка в крик:

– Самим нема чого їсти. Думала – долю купиш, а ти шолудивого пса купив.

– Та якось воно буде, – каже чоловік. – Хай-но виросте.

А як виріс пес, то таким здоровецьким став, та гавкає так. Тико що худий, бо ж їсти ни вельми. Самим нима чого.

– Піду-но я, – рішив чоловік, – до лісу, мо’, зайця якого зловить. Все ж пожиток буде.

Пуйшли. Ще перед лісом заєць вискочив, а пес як поженеться – зловив. А потім іще, й іще. Цілих п’ять зайців.

Приносить радий чоловік додом, і тут голос каже:

– Усіх не вари, не смаж, їдного остав і продай. Тико їдного – ни два.

Чоловік оглєнувся, никого нима.

«Ну, – думає, – нивже мій пес такий розумний, що й говорити вміє?»

Послухався, пушов на другий день на базар. Пішака йде, бо ж коня ни мав, бідака.

Коли зновика голос чує:

– Як прийдеш на базар – проси тисячу рублів. Проси, ни бійся. Кажи, що то заєць ни простий, а такий, що щістя приносить і долю щасливу.

Чоловік і другий раз послухався. На базарі, правда, сміялися, як ціну казав – що за вар’ята грає?

Аж тут пан іде. Почув ціну – лаятись почав. Та як довідався, що заєць, коли з’їси, щастя-долю приносить, – купив. Тико спитав: чого ж сам його не з’їв?

– А того, – каже чоловік, – що в мене щістя є – жінка моя і пес, а грошей ни хватає.

«Ото дурний», – подумав пан.

Чоловік, як отримав тищу рублів, додом мало не вистрибом побіг. І коня собі купив, і земельки трохи. Пса м’ясом уже годує.

Аж тут зновика чує голос:

– Скоро до тебе пан приїде, то ти мене продай за десять тисяч. Не бійся, продавай. Побачиш, що буде.

На другий день гля – карета під’їжджає, а в ній пан той самий. Узнав, бач, де той чоловік живе. А приїхав того, що удача йому велика випала в карти та ще й женився на вдовиці з великим приданим. То він думає – раз заєць таку удачу приніс, то куплю й пса, якого чоловік щастям називає.

Як є – сторгувалися за десять тисяч, чоловік і радіє, бо ж гроші є, і сумує – бо ж пса шкода. Та ще й такого, що удачу приносить.

Та через пару днів чує гавкіт. Виходить, а там пес його стоїть. І в золотім ошийнику.

Зрадів чоловік, тико питає:

– А тибе пан шукати ни буде? Бо ж знає, де живу.

– Не бійся, пан типер далеко, його до самого царя покликали служити. То я сказав, що як мине одпустить в золотім ошийнику, то стане першим помочником у царя. Він зрадів і одпустив.

Став чоловік жити та багатіти. Раз тико й подумав: «Нивже доля моя у тому маленькому зачуханому щеняті була?»

Бабусина русалія

Наш Кусий хутір знаходився на краю лісу, або, як у нас казали, приліска, бо вважалося, що справжній ліс починається за річкою Нережею, десь за півкілометра чи трохи більше од хутора, на полапськім (за назвою сусіднього села Полапи). З іншого боку, зразу за хутором, на південний захід, простяглося досить велике поле, колись дідове, а на час мого дитинства вже колгоспне. Дід часом підходив до того, вже не свого поля й зітхав: «Чого ж вони так рідко жито посіяли, зас…нці?»