Читать «Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї» онлайн - страница 35

Раз літом пуйшла за пару верстов од сила сіно згрібати. А там за ровом люди з другого сила згрібали, низнакоми. От і надумала їм дитину підкинути.

Так і зробела. Тихенько поза корчами пробралася, поклала дитинку на покіс. Побачать, думає, то заберуть. Хутенько додом пуйшла.

Та тико мучити стала совість. Все чудилося, що чує, як дитина плаче, маму кличе. Побігла до тої сіножаті. Та людей з чужого сила вже нима, й дитини ниде ни видно. Сіла й заплакала.

Коли чує тоненький голосок:

– Ни плач, матінко, ни горюй. Ось же я, твоя донечка.

Озирнулася, та никого ни побачила. Тико джерельце з-пуд землі б’є, якого тут раніше ни було, а з джерельця струмочок тоненький витікає.

– То я, твоя донечка, джерельцем стала, річку нову зачала, – чує голос. – Ни хтіла ти, матусю, мине доглянути, то хоч людям послужуся.

Жінка ни знала, що й думати, що робити. Рішила, що, може, як путь перетне цій річечці, припне її до чогось, то вернеться вона назад і зновика стане дівчинкою, донечкою. Стала йти за річкою, а та все ширшає й ширшає. Та зрештою таки дійшла до краю течії, перетнула дорогу, каменем припнула. Али річечка з-пуд каменя витікати почала. Так робила килька разів, доки голос не почула:

– Ничого вже ни вернеш, матінко. Ліпше дорогу мині показуй. До води більшої я хочу, може, нею дустанусь того краю, де твій чоловік, що міг би мені батьком бути, лежить. Оживлю його цією живою водою, тоді обоє до вас, мамо, повернемося.

Що діяти? Рушила вдова, стала дорогу показувати. А води в неї за спиною все більшало, доки вона вже не пушла, а попливла. Так до більшої річки добралися. І уподобав красень Дніпро дівку Прип’ять, до себе взяв. А жінка на крипі дісталася до моря, де на березі ждав неї чоловік. Удвох додому верталися. Не відпустив Дніпро свою наречену. Ни до землі, ни до каменю – до нього Прип’ять припнулася.

Що дісталося поліщукам

Бог як роздавав людям землю й те, що на ній, то поліщуки запізнилися.

– Уже все роздав, – каже Бог. – І землю добру, врожайну, і гори, і там, де трави ростуть великі, і де золота-срібла багато. Остались тико болото та ліс. Та річок і озер трохи.

Чухають потилиці поліщуки.

– Та вже як є, пане Боже, то хай так і буде.

Зрадів Бог, що воне такеї покірнії. У ріки та озера рибу запустив та раків. А в ліси – ягід та грибів. Так і живуть. Хоть земля й бідна, й мало неї, на ягодах та грибах і рибі перебиваються. Траву косять на болотах та з лози кошики плетуть. Ще й Богу дєкують, що так усього в нех багацько.

Їдне слово – поліщуки.

Притча про долю

Пушов чоловік на базар, ходить, придивляється, али ничого не питає. Вже продавці й самі почали питати – а чого вам, дєдьку, тре’? Курку, гуску, коня, а мо’, одежину яку?

– Та от, – каже, – сказали мені їдні знаючі люди, що долю мона купити. Будеш тоді щасливим. Дивлюся – ниде нима.

– Хе, долю, – одказують йому. – А як вона хоть виглядає?

– Та якби я знав. Казали, що сам повинен побачити й здогадатися, що то твоя доля.

– Ну-ну, шукай…

Шукав-шукав, ни знайшов. Може, те й те – нє. Може, тая жінка його доля, так у нього своя є. І вже як з базару виходити зібрався, побачив – коло одного воза лежить маленьке цуценя. Таке вже нещасне, тремтить.