Читать «Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї» онлайн - страница 39

– Прости, сину, – каже вона, – ни хтіла тобі казати. Дівкою я на заробітках була, там дитя нагуляла. Тико воно нидовго прожило. Никому про те ни казала, як вернулася у своє сило. Ой, тож, певно, твій бідний брат і був.

Існували поради, як уберегтися від русалок.

Про те, що треба запалити свічку, я вже казав.

А ще треба подивитися на сонце і рукою ніби покликати його до себе. Тоді русалка злякається і втече. Або побігти напроти сонця.

На русалчиному тижні треба на лавці чи ліпше за межею двору класти хліб, ставити молоко або свіжу воду. Русалка, якщо навідається, зрозуміє, що ти до неї зла не тримаєш, або прийме дарунок, дасть знак, що була й гостину схвалила. Тим знаком може бути квітка, кинута у воду. Тільки ту квітку не можна брати руками, а воду тре’ вилити на той бік, де стежка чи дорога до поля веде.

Русалка ж у сні віщує скору смерть або борг пам’яті, який не віддав мертвому.

Та русалки, казала бабуся, не тільки зле роблять чи ману наводять. Один чоловік все бідкався, що поле не родить, бо бідна там була земля. От раз ішов по тому бідному полю, коли бачить – дівчина навстріч.

Низнакома, ніби ни з його сила. Заговорив до неї, скаржиться на свою біду, а вона й каже – ніби ни каже, а співає: візьми та посади кущики волошки по штирьох вуглах поля й сіль по полю посій. А як з поля йтимеш – ни оглядайся. Він так і зробив. І почало те поле родити, а чоловік розбагатів.

Я, звісно, не міг не спитати, чи сама бабуся бачила русалок.

– Їдного разу, здається, бачила. Йду полем, по тій дорозі, що од Саратувцевого хутора. Коли бачу – дівчина навстріч іде. Я до неї подобриденькала, а вона одказала, стала й дивиться. «Звідки ти, дівко, питаю, мо’, з Полап ци самого міста? Мо’, дорогу загубела, то скажу. До кого йдеш?» А вона все дивиться. Тут мині здалося, що я тоже молоденька стою, тико чогось зимно стало. Ну я на сонце і глєнула. А вона й пушла, бистро-бистро так. Я й врозуміла, хто то був. Кажуть, русалки ни люблять, як старші люди згадують, як були молодими. А то щось як підказало. А може, й вона хотіла якусь ману наслати.

Розказувала бабуся, що в часи молодості її матері Пріськи в селі ще існував звичай. Перед русалчиним тижнем у полі збиралися дівчата. І найкрасивіша дівчина роздягалася геть догола. Її прикрашали квітами й танцювали довкола неї. Називали ту дівчину русалкою, і вважалося, що житиме вона довго і щасливо. Такий обряд, як я зрозумів, був своєрідним оберегом і для самої дівчини, й для тих, хто брав у ньому участь. Може, згадували таким чином свою причетність до природи, свою єдність із нею, яка з часом забулася…

А в мені, як спомин про щось бентежне й таємниче, живе русалія бабусі Пелагеї. І поле, на яке заборонялося ходити в дні русального тижня. Шкода, що після меліорації на ньому нічого не росте, хіба невисока трава.