Читать «Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї» онлайн - страница 22

– Як укусить пчола, стисни те місце, потім відпусти, не три, не розтирай.

– Бумага у взуванці гріє ліпше за шкарпетки, як шкарпеток нима.

– Приснилося щось тривожне – зразу подивися у вікно, сон і забудеться.

– Не дивися на місяць – зуби болітимуть.

– Де болить на спині – натисни пальцями на те місце, трохи так потримай.

– Бійся ни холоду зимою, а щоб ни протягло літом.

– Як скупаєш ноги у росі, то злякаються болячки всі.

– Те, що забув зразу, за вітром полетіло.

– Чєсом перед сном мона й подумати, що ти пташкою стала. Легше й заснеться.

– Ни вставай з ліжка схарапудженою. Цільний день та харапуда за тобою бігатиме.

– Переступай поріг із правої ноги. З лівої – загупає серце.

– Щось я забула сьогоднє зробети. Тре’ забувачку забути.

– Чєсом і поплакати мона, щоб до дурного ни тягло.

– Дупа платить за дурну голову. А за що заплатить дурна голова?

– Ни йди на чуже весіллє набурмосеним.

– Як кума обминає хату кума, то в неї нихороша дума.

– Навесні й вітатися з чужим добре.

– Чогось воно все якось до голови приходить.

– Не розтуляй рота проти вітру.

– Ни картай никого у тому, в чім ни певен.

Душевні бесіди Пелагеї

До бабусі на хутір часто приходили з села жінки. Як вони казали – на душевні бесіди до баби Палажки. Дід не любив цих приходів («Що ти там знов блутала?»), тож бабуся йшла із навідувальницями (пацієнтками?) кудись за хутір. Про що вони говорили – не знаю. Дещо розповіла бабуся, а ще більше одна з сільських жінок.

Бабуся:

– Приходять, бо хочуть людське слово почути. Просто говорю з ними. Ат, бабські теревеньки. Кажуть, що вроки душевні знімаю. Може, й так, ни відаю. Та як їм те слово треба – хай приходять. Чєсом і я до когось зайду. Як покличуть, а то щось і само поведе. Що людині треба? Ласку, добре слово, тико ж людина чує – ти одбувальщину кажеш ци душа тоже горниться.

Я чєсом руки до тіла прикладаю, просто прикладаю, кажуть, легшає, ну, там живіт перестає боліти ци й голова. Руки холод мої відчувають, а потим тепліють. Значить, полегшало людині.

Одна з бесідувальниць:

– Я тогді молодою ще була. Ну й дурною по-дівоцьки, само собою. Впав у око хлопець, що ж, скажу – мій покійний чоловік. Він любив гинчу, й що я тико ни робела, щоб нього добетися! Довго розказувати. І таки добелася свого. Діти пуйшли. Тико ж що більше – то бачила, що мине ни любить, а там і взнала, що до коханки заходить. Крепко обпичалилась, сама ни своя, кричу на чоловіка як дурна й на дитей сабаню. Марніти почала. Ну, мої дєдина й кажуть: ти-но до баби Палажки сходе, теї, що на хуторі живе коло Нирєжі. Вона слово як би до рани прикладає, радить. А що, спершу, думаю, буду ходети, то ж тре’ щось розказувати. Встидно. Та припікає – чоловік уже й пити почав, і руку на мене пудняв.

Ну, пушла на той хутір. Баба мене за хутір, на якийсь острівець вивела. Я було почала казати, чого прийшла, а вона: «Знаю, каже, яка в тибе низгодиця-біда. Давай-но ліпше поговоримо». Ну, про те, про се зачала. Про діток моїх розпитує, про те, що я на обід варю, про мою сестру двоюрідню. Ну геть простий розговор. А сама тихенько так за руку бере, пальци мої перебирає. І говорить якось так, що мене нібито заколисувати починає, вже й кудись нібито лечу. Тоже так тихо, ледь над землею. Чую, як каже баба – ти-но звари свему чоловікові взавтра, що він найбільше любить. І хай дочка твоя тата погладить. А ти в люстро при нім подивися. Ни кажи ніц, а тико подивися, а потим на нього.