Читать «Блакитний Замок» онлайн - страница 41

Валансі встала і підійшла до вікна. Вологий розкішний вітер, прилетівши з дикорослих гаїв, покритих юним листям, ласкаво торкнувся її обличчя, наче мудрий, ніжний і давній друг. Ломбардські тополі на травнику місіс Тредголд, зліва за вікном, — Валансі могла бачити їх між конюшнею та старим пересувним магазином — темно-пурпуровими силуетами вирізнялися на тлі чистого неба, а над одною з них мерехтіла молочно-біла зірка, наче жива перлина у сріблясто-зеленому озері. Далеко-далеко від станції видно було покриті бузковою тінню бори довкола озера Міставіс. Над усім цим висіла легенька біла імла, а трохи вище — блідий серпик молодого місяця. Валансі глянула на нього через худеньке ліве плече.

— Хотіла б я, — загадково мовила вона, — здобути ОДНУ маленьку купку піску, перш ніж помру.

РОЗДІЛ XIII

Дядько Бенджамін виявив, що зробив рахунок без господаря, так легко зобов’язавшись відвести Валансі до лікаря. Валансі не пішла. Валансі розсміялася йому в живі очі.

— Якого дива мені йти до доктора Марча? З моїм розумом все гаразд, хоча ви всі й вирішили, що я збожеволіла. Нічого подібного. Я просто втомилася догоджати іншим і вирішила трохи пожити для власного задоволення. Будете мати про що поговорити, окрім того малинового варення. Ось так.

— Досс, — поважно і безпомічно промовив дядько Бенджамін, — ти — як і не ти.

— А як хто? — спитала Валансі.

Дядьку Бенджамін був доволі спантеличеним.

— Як твій дід Вонсбарра, — безнадійно промовив він.

— Красно дякую, — Валансі виглядала задоволеною. — Це справжній комплімент. Я пам’ятаю дідуся Вонсбарра. То був один з небагатьох справжніх людей, яких я ЗНАЛА, — більше нікого. Ну що ж, дядьку Бенджаміне, тепер нема сенсу ні наказувати, ні лаяти мене, ні благати, і перестаньте так страдницьки переглядатися з матір’ю та кузиною Стіклс. До жодного лікаря я не піду, а як ви його сюди приведете, я йому не покажуся. І що ви збираєтеся з цим зробити?

І справді, що? Не випадало, та й неможливо було затягнути Валансі до лікаря силоміць. Виглядало на те, що й іншим способом зробити це не вдасться. Материнські сльози і жалібні благання нічого не вдіяли.

— Не переймайся, мамо, — сказала Валансі з ноткою гумору, хоча й без найменшої неповаги. — Я не збираюся робити нічого страшного. Хочу лише трішки розважитись.

— Розважитись! — місіс Фредерік вимовила це слово так, ніби Валансі зібралася трішки заразитися туберкульозом.

Олів, яку її мати послала, щоб перевірити, чи зможе вона вплинути на Валансі, повернулася з палаючими щоками і сердитими очима та запевнила матір, що на Валансі не діє взагалі нічого. Вона, Олів, розмовляла з нею як справжня сестра, лагідно й розважливо, — а у відповідь на це Валансі звузила ті свої смішні очі, як щілинки, і все, що сказала: «Я не показую ясен, коли сміюся».

— Виглядало так, що вона це сказала не мені, а самій собі. І взагалі, мамусю, вона мене зовсім не слухала, що б я не казала. І це ще не все. Коли я нарешті зрозуміла, що нічого з цього не буде, то попросила, щоб вона, принаймні, не казала нічого дивного, коли наступного тижня прийде Сесіл, — хоча б йому. Мамусю, і як ти думаєш, що вона мені відповіла?