Читать «Миколчині історії» онлайн - страница 30
Марина Павленко
— Де той твій собачка? Хай прийде, поїсть!
Пес насторожився. Востаннє перед смертю нагодувати хоче, чи що? Обережно висунувся зі сховку.
— О, та він тут, під шахвою! Іди сюди, обідай! Думаєте, я безсердечна? Хіба не бачу, що голодні? І ти, і твій сухоребрий песик! — Жінка нарізала й поклала перед Миколкою ще й ковбаси: — їж, пригощайся!
Миколка глянув на ковбасу, тоді на собаку. Товстуха піймала той погляд, кинула і Найді кружечок.
Поки Найда з Миколкою спорожнювали миски, Товстуха вийшла і повернулась уже з кицькою на руках.
— Я ж, дитино, хвора самотня жінка! — лагідно погладила готового до захисту Найду. — Нікого на світі не маю, крім оцеї Анхвісочки! — погладила й кицьку.
Тут Найда розумів Товстуху: у нього теж не було нікого, крім «оцього» Миколки.
— …Колись відібрала її в сусідів: хотіли втопити, бо нібито лазила по столах і збитки робила!
Тут Найда розумів Анхвісу: його ж самого топили, і теж його порятувала Миколчина добра душа.
— Знаєте, було, як ото у вірші Івана Хвранка: «Плакала киця на кухні, аж їй очиці попухли! Кухар сметанку злизав, на мене, кицуню, сказав!..» — поцілувала Анхвісине вушко. — Голодне було, то й крало, хіба ж я не розумію? А як вона у мене сита — не те, що красти, і дивитись на їжу часом не хоче!..
Атож, це Найда з Миколкою помітили!..
— Ради неї всім жертвую! Сама не з’їм — Анхвісочку нагодую!
При цих словах Найда з Миколкою трохи недовірливо поглянули на Товстуху й одне на одного.
— Я ж ради неї, конхветочки, все! Всю пенсію свою!.. — знову поцілувала Анхвісу.
Ті котячі ніжності! Вже хоч би не за їжею, бо навіть смачна ковбаса може Найді вернутися!
— Спасибі вам! — одсуває порожню тарілку врешті й Миколка. — Дуже смачно, прощайте!
— Гав! — прощально лизнувши мисочку, поспішив за господарем і Найда.
— Чого ж це — «прощайте»? — підхопилася Товстуха. — А до мене вечеряти?
Найда з Миколкою від несподіванки стали в дверях і не знали, що сказати. Анхвіса теж здивовано і трохи зверхньо (треба ж уміти так дивитись: знизу вгору, а погляд — наче з високого трону!) глянула на непроханих гостей. Тоді розвернулась і пішла спати на диван. А Найда що? Найда нічого: якби не кликали, триста років йому потрібна Анхвісина хата!
— Або снідати чи обідати? Хоч у вихідні? — співала тітка.
Найда з Миколкою здвигнули плечима й перезирнулись. Справді, чого б і ні? Це ж краще, ніж красти з-під штахетів?
— Ну, якщо просите… То часом… можна! — з гідністю відповів Миколка. От який він у Найди розумний і чемний!
— Ну і гаразд! — просяяла Товстуха. — Моя бабуся колись у голодовку без хліба вмерли, то я оце мовби їй даю, — додала вже сумно.
О, Найда це розумів: і самому не раз…
— Постривайте, в мене ще у бухветі щось є!
Товстуха натоптала Миколчині кишені печивом. Потім радо покотилась їх проводжати.
І добре, що взялась провести, бо з того всього Найда й Миколка були б осоромились. Рушили-бо спершу до звичної дірки в тину. А не до хвіртки!..