Читать «Миколчині історії» онлайн - страница 28

Ого, що робиться!..

Миколка висувається зі шкільних Дверей боком, однак із очима переможця. Обережно тримає якийсь целофановий пакет! Гостинець, Їй-Богу!

Пакет пахне… квітами.

До запаху квітів Найда абсолютно байдужий. Він йому завше відгонить милом. Але зараз готовий змиритися з чим завгодно. Тим паче, відчуває, що квіти — не від Чікси.

— Прикинь, Катька подарувала! Наче бузок, — червоніючи аж по вуха, Миколка відхилив перед Найдою целофан.

Там була таки дуже бузкова (то брехня, що пси кольорів не розрізняють) квітка в горщику.

— Квітка Гіацинт! — Миколка такий гордий, ніби в горщику не квітка, а, щонайменше, живе цуценятко, порятоване з багна.

— Прикинь, сама захотіла! Училка скомандувала, щоб усім дарували однакове — по шоколадці.

Миколка недбалим рухом витяг її з кишені. Так, мовби це була не смачнюща шоколадка, а жменя лушпиння.

Бо вся його радість замикалась на тому, як його… Гіацинтові.

— …А Катька потім до мене тихенько підійшла. Каже: я тобі ще дещо хочу… І пакета цього втеліщила!

Миколка поклав шоколадку знов до кишені, але раптом щось згадав і схаменувся:

— Ой! А шоколадку віддай, каже, своєму Найді! Ну, він же у тебе теж солдат! Прикинь, ім’я твоє пам’ятає!

Шоколадку? Чисто дівчачі химери: справжньому воякові замість смачної кісточки — цукерку!

Якби Катька тоді, в поєдинкові, його, можна сказати, солдата, не порівняла з безпородним котом, Найда був би тепер навіть радий. А так… Утім, хай уже! Згадала, привітала, пам’ятає, як звати!.. І за те спасибі, що хоч не квітка!

— Коротше, вдома з’їси! — Миколка поплескав себе по кишені з шоколадкою. — Захочеш — зі мною поділишся, а ні — то я все одно вже кращий дарунок маю!..

Любовно загорнув над вазончиком целофан.

— Бігом, Найдо, в Халабуду: йому ж, мабуть, холодно!

Відтоді їх стало троє. Найда, Миколка і Гіацинт.

Миколка навіть поливав Гіацинта в один і той самий час. За кожним дзвінком халабудного будильника, якого колись знайшли на Пустирищі, відчистили, й він, мов у віддяку, почав іти.

А вечорами, після розмови про майбутнє військо, Миколка несміливо заводив іншої:

— …Як думаєш, чого вона мені, той… Вирішила подарувати?.. Ще й таку гарнющу квітку?

— …Прикинь, і нічого їй, що інші від мене одвертаються!..

— …А вона нічо, та Катька, га?.. Може, і я їй трохи, той?.. Ну, подобаюсь? Як думаєш?

— …Це ж мені ще ніколи ніхто ніде нічого, а тут — таке!..

Потім неодмінно відкопував із кутка Халабуди слоїка з їхніми чесними заробітками. Там були і копійки, і гривні. Струшував скляною посудиною і впевнено промовляв:

— Ох, коли вже та Училка оголосить про дівчаче Свято? Бо тут набереться на та-а-аки-и-ий Гостинець!.. Вони думають, я бомж, а я Катьці щось та-а-аке-е-е викуплю, яке нікому й не снилось! Ану підказуй: що можна подарувати дівчині?..

— …А кросівки? Ну, трохи відкладаються, подумаєш!

Чікси тепер не відчувалось навіть у його мовчанні.

Найда не ревнував. Ну, хіба що тро-о-ошечки. Може, на якихось півхвоста! Ба, навіть менше: на чверть кінчика вуха, підступно відкушеного кицькою Анхвісою. Та й то — ні.