Читать «Миколаївське небо» онлайн - страница 66

Три таких скрепери циркулювали вкритою снігом територією. Гуркочучи двигунами й упевнено перекочуючись на високих ребристих колесах, кожна машина під’їжджала до урвища котловану майбутнього будинку, з двох боків позначеного рядами ввіткнутих у пісок пластикових пляшок, немов злітна смуга, спускалася на його дно й завмирала. Поки вона відпочивала, ззаду до неї наближався схожий на робота-коротуна жовтий трактор-штовхач. Скрепер вмикав гідравліку — заховані в кузові щелепи розходилися в боки, готові вщерть наповнити ківш ґрунтом. Потім штовхач приладжував щупи до задньої рами «МоАЗа», і, з’єднавши сили, вони рухалися вперед, долаючи опір ґрунту. Два широченних леза безжалісно й начисто зрізали всі нерівності піщаної поверхні. Ківш повільно наповнювався, і коли він був повний, зчеплення розривалося, і скрепер важко вибирався схилом, щоб висипати накопане в дальній ярок.

Цикл повторювався.

Людина колись на зорі свого розвитку зрозуміла, що без сильнішого друга, на сталеве плече якого можна буде спертися в битві з багатоликою й жорстокою природою, вона не виживе. Він створив машину, механічну П’ятницю, разом з якою зміг би в іншому статусі освоювати незаселений острів Землі. Вкривати її сухопутні площі частоколом міст, а водойми затягувати густою сіткою мостів, або — повертати, осушувати, намивати…

Костянтин приклався до банки реверсного пива. Вся хитрість цього украденого з паралельного світу напою полягала в тому, що він не закінчувався. Як клепсидра із забитою перемичкою, що зберігає час у верхньому скляному конусі. Костянтин пив пиво другий тиждень, але банка завжди залишалася повною. Пиво вже давно видихлося, але Костянтин продовжував завзято його пити.

Поки він пив, Піски не могли його висушити, зломити його волю, всмоктати його, як бетонні стовпи. Він був річкою, запобіжником у щитку, фреоном радіатора, поки пив. І Піски нічого не могли йому зробити. Вони не могли вкрасти його, як вкрали скрепер.

Три дні тому. Величезна машина вагою в тридцять тонн зникла просто під час циклу грабарств, зникла в непроглядному тумані, що впав з неба. Вповзла в молочно-білу суспензію й розчинилася в ній. Була — і не стало.

Це битва, зрозумів Костянтин. Битва людини та її механізмів, з одного боку, і природи, з іншого. Нерівна й жорстока. Зараз у Костянтина було два шляхи — боротися або відступити.

І він знав, що буде боротися.

Він знав, що не відступить.

Костянтин задер голову, розіп’яв руки й глянув у сіре» Зимове небо з докором: