Читать «Миколаївське небо» онлайн - страница 68

Хтось став заходити в будинки, люди визирали з балконів, фотографувалися. Їхні обличчя сяяли й блищали посмішками. Незабаром юрба відринула від несхильного до бесід Костянтина й він залишився самотньо стояти з келихом у руці, як ліліпут у країні велетнів. Нарешті… Як же він втомився. Нескінченно втомився. Але побудував!

Потім до нього луною повторів і охів донеслося:

— Дивіться, будинки йдуть! Вони йдуть у пісок!

Костянтин відірвав погляд від сапфірової рідини, що пузирилася, і охопив поглядом Намив-2.

Будинки, ці багатотонні панельні гіганти, усі до одного прийшли в ледачий, розважливий рух. Вони ледь відчутно колихалися на хвилях рівних доріжок і газонів, як свічі айсбергів в оточенні колотого льоду, що повільно тане під палючим сонцем на поверхні холодних вод океану. Пекуче повітря, що піднімалося над Пісками, наче крізь лінзу, лише збільшувало рух багатоповерхових будинків. Представниці найвразливішої статі заверещали й кинулися врозтіч від конструкцій, немов тут ще залишалося місце, яке не могла вкрити зрушена маса бетонних плит і борошняний вапняний пил.

Але будинки не руйнувалися. Не опадали кам’яними крихтами й не плавилися силікатним воском. Із шурхотом, який Костянтин прийняв за звук річкового прибою, будинки занурювалися в ґрунт. Біля їхніх підмурівок пісок уже згортався валами, що вирували й викидали вуса пилу. Він скидався на тісто, у яке майстерний кухар занурював край дерев’яної качалки. Перший поверх далекого будинку — без людей — увійшов майже наполовину, і скло з дзенькотом шпильки, що зірвалася з волосся королеви балу, вилетіло з рам. Целофановим конфетті засріблилося в спекотному повітрі. Перелякані відвідувачі домів-примар збігали сходами на другі поверхи й перескакували через бортики балконів, що впиралися днищами в пісок. На кілька хвилин рух багатоповерхівок зупинився, Піски немов дозволяли всім вибратися. Потім, ривком проковтнувши виступи лоджій, піщана рівнина облизала слизькими язиками новий поверх. І продовжила трапезу.

Людей виводили з території. Костянтин нерухомо стояв посередині побудованого ним району, оточений осідаючими кондомініумами. Його мовби ніхто не помічав. Ніби він сам був привидом.

Але ось підбіг виконроб Леонідович і схопив його за лікоть.

— Не треба, Костянтине Едуардовичу! Втікайте звідси! Нічого ви вже не зміните! Все скінчено!

Костянтин похитав головою, і виконроб зрозумів, що тягти його. звідси марно:

Будинки осідали до восьмої вечора. Коли сонце сідало, з піску стирчали лише присадкуваті коробки пентхаусів, втикані антенами, кабінками ліфтових моторів, громовідводами. Потім щупальця піску зімкнулися над їхніми запорошеними дахами, сплелися в смерчове макраме — і поглинули їх.

Літнім вечором над Пісками, рівними і нескореними, лунало схоже на статичні радіоперешкоди піцикато цвіркунів.