Читать «Миколаївське небо» онлайн - страница 65

Це була бляшанка. Банка з пивом. Судячи за київською маркою — з нашого світу.

— Раніше я викопував відро, повне дрібних цвяхів, електрочайник в утилітарному стилі «Ностромо» й розбитий радіоприймач вісімдесятих років. Речі мені непотрібні, — сказав Геннадій. — Зараз — та ж ситуація. Пиво можна випити. Тільки я не п’ю, боюся, що захоплюся, — він крутонув бляшанку в руці. — Холодненька… Та й дата свіжа. Візьміть!

Костянтин піймав кинуту Геннадієм бляшанку.

Усередині неї, зміщаючи центр ваги, переливалася рідина.

А одного разу, гуляючи будмайданчиком в повній самотності й милуючись чудовим заходом сонця, Костянтин побачив щось, що й дивним назвати — мало.

Рекламний лайтбокс неба над темно-бірюзовою водою підсвічував розлиті, немов свіжа акварель по гладкій променистій поверхні, яскраво-червоний, ніжно-рожевий, фіолетовий і пурпурний кольори. Барви розтікалися розводами вздовж горизонту над темною смугою протилежного берега. Зображення було чітким, немов картинка гарного монітора, і з відстані два-три кілометри можна було розгледіти розкидані по березі двоповерхові дачі, немов білі крихти, по яких Хлопча-як-палець сподівався знайти дорогу додому до того, як птахи склювали їх. Він зметикував і позначив шлях зібраною в струмку сріблистою галькою.

Костянтин розглядав ці казкові будиночки, коли знову краєм ока помітив зміну.

Над річкою виріс міст.

Він, масивний і в той же час витончений, злітав над водою на метрів тридцять і темно-бузковою стрілою нісся за обрій. Це не було мостом у звичному для людей розумінні. Комунікація являла собою широку в перетині трубу, верхня частина якої складалася зі скляних, як лусочки, сегментів, що заломлювали промені призахідного сонця. Скляним склепінням тунелю рухалися вогники — відблиски від невидимих із землі верхівок і вікон автомобілів. Міст спирався на колону, що здіймалася зі спокійних вод та архітектурними елементами нагадувала готичну базиліку, виткану з тонких і витончених прутів неметалічного походження. Від гострої верхівки опори струнами грецької арфи міцні троси тяглися до екзокілець, що перехоплювали міст по всій довжині. Міст був побудований з якогось невідомого інженерові матеріалу, тому що за такого розмаху й такого легкодумства, якби він був бетонним, то завалився б у воду в першу ж секунду. Але міст стояв.

Він стояв ще секунд двадцять, доки Костянтин не оглянувся, щоб гукнути виконроба або ще когось, щоб ті подивилися. Коли Костянтин знову глянув на небо, міст зник.

— А, — посміхнувся Геннадій, коли інженер розповів йому про видіння, — тепер ви побачили майбутнє. Може, наше. Це був міст на Малу Корениху й Сади, що планували побудувати ще за радянського режиму, але так і не побудували. Може, йому пощастить більше, ніж Намиву-2. До речі, я міст побачив тільки на другий рік. Піски вам довіряють. Мені так здається…

Поруч із Костянтином у тисячний раз проїхав навантажений піском скрепер «МоАЗ», так близько, що інженер зміг відчути, як туго закручено кожен гвинт на його металевому тілі. Як жваво рухаються поршні двигуна внутрішнього згоряння. Як важко, але вперто обертається колінвал. І з якою міццю врізається в пісок кожна опуклість і западина рельєфних шин. Пофарбований жовтою й сріблястою фарбами, «МоАЗ» здавався хитрим механізмом із фільмів Камерона, незвичайним за формою й надзвичайно габаритним. Колись у дитинстві Костянтин дістав від батьків набір маленьких вантажних машинок. Якби там була модель скрепера, саме вона (а не аварійна) була б його улюбленою машиною-іграшкою. Реальний скрепер — вернув гори. У буквальному розумінні.