Читать «Миколаївське небо» онлайн - страница 63

— Дуже добре, — Костянтин відчув, як пальці на ногах починають зігріватися. Після абсурдного пояснення Геннадія нахлинув спокій. — Але навіть я, без вашої хитрої амуніції, зміг би зробити такий різноголосий запис.

— Можете. Якщо візьмете диктофон, — він простягнув пристрій.

— Не треба!

— Ну, тоді хоч лампочку візьміть. Може, вона, так би мовити, проллє світло на навколишню реальність.

Костянтин так і не встиг відкрутитися. У його руках опинився тендітний пухир скла. Геннадій, пальці якого були грубими й холодними, поклав одну руку інженера на цоколь, а палець другої притулив до торця. І швидко відійшов.

— Чекайте.

— Мені ніколи, вже робочий день хвилин п’ять як… — почав обурюватися Костянтин.

— Ще секунду!

Секунда пройшла. Пройшла друга. І третя.

І четверта.

Зараз бахнути його, Геннадія, цією лампою…

І тільки на п’ятій секунді у вакуумі лампочки загорілася іскорка. Несмілива, вона стала розтікатися жовтою карамеллю по тонкій спіралі, розгораючись усе сильніше. Костянтин бачив, що лампочка ні до чого не приєднана. Ні до чого, крім його рук. Він ніби сам був батарейкою, а його пальці мали різні потенціали, здатні живити стоватну. Це, в принципі, неможливо, але в його руках розгоралася лампочка. Світло її ставало яскравішим, воно вже майже сліпило очі. Її стало неможливо тримати — скло й цоколь розжарилися, стали нестерпно гарячими…

Костянтин випустив рукотворне джерело світла. Лампа втратила контакт із його руками, крутнулася, немов вивільняючись із невидимого патрону, і розбилася, тільки-но торкнулася піску. Лише кісточка цоколя, темна пляма в очах і обпечені пальці нагадували про факт її існування.

Інженер ошелешено подивився на Геннадія.

Той знизав плечима.

— Доказів тут багато, — сказав він. — Учора просто вітер був, ми б замерзли…

Того далекого ранку Костянтин навіть не уявляв, що доказів аномалії, яка існувала тут, так багато. Для більшої впевненості він зателефонував Сергію Герасимову, що знав усе про будівництво в Миколаєві, і той підтвердив сумне алібі Стрілецького.

З тих пір він часто втікав з роботи й складав Геннадієві компанію, гуляючи по не зачепленій будівництвом території біля річки. Вони продовжували робити записи й слухали їх, намагаючись за уривками розмов зрозуміти, про що говорять люди. Костянтин сам піймав SMS від неіснуючого оператора 8078 з текстом: «Олеже! Акумулятор поставив. Можеш забирати свій телефон!» Зателефонувати за вказаним номером не вдавалося.

А одного разу Геннадій привів інженера на край території, щоб показати трубу, що стирчала з землі.

— Це пневмоканал, — сказав Геннадій. — П’ятдесят у перерізі труби, що проржавіли трохи не до дір. Як велетенські гільзи, відстріляні Рембо з пропорціями Гулівера. По них і наганяли пісок із дна річки Південного Бугу. Потім якось непомітно вони щезли.

— Їх забрали Піски? — заворожено запитав Костянтин.

— Ні, що ви, — Геннадій дивно посміхнувся. — Їх забрали заповзятливі люди, щоб здати на брухт.