Читать «Миколаївське небо» онлайн - страница 6
Ольга Бакк
— Ти пам’ятаєш новорічну ніч? Машину, подану до балкона?
Дві дзеркальних краплі окулярів продовжували відображати Олыпу.
— Ну?
— Я вірила, що ми ще зустрінемося.
Хлопець знизав плечима без слідів емоцій на обличчі. Це було страшенно дивно, лице взагалі без будь-якого виразу!
— Це та сама машина? — запитала Ольша, щоб не мовчати.
Хлопець відповісти не встиг; його друзяка повісив трубку й обернувся, критично розглядаючи Ольшу. Втім, дивився він цілком дружелюбні, без цинізму.
Ольша зніяковіла; зніяковіла до того, що випустила книжку, яку читала з ранку. Вітер зашелестів сторінками, м’якою лапою витяг закладку — миттєву фотографію. Десь тиждень тому пристав до Ольші якийсь заїжджий монстр-воротило. У ресторан водив, сфотографуватися разом змусив. Ледве здихалася. А потім замість закладки фотка ця під руку попала.
Ольша присіла одночасно з хлопцем. Той підібрав книжку, мигцем глянув на фотку… І завмер.
— Ти його знаєш?
Ольша розгубилася.
— Трохи…
— Де живе?
— У «Лазурному»…
— Їдьмо!
Ольшу дбайливо взяли за лікоть.
У салоні було прохолодно, пахло перегрітою пластмасою і конваліями. Удень панель кермування виглядала не менш загадково, ніж у ту пам’ятну ніч.
— Як тебе звуть?
— Ольша…
Безшумно розвернувшись, машина поринула до воріт вузькою алеєю.
Ольша набралася хоробрості:
— А вас як?
Знайомий хлопець охоче відповів:
— Я — Сеня. Сеня Бісмарк. А це — Єнот.
— Єнот? — не зрозуміла Ольша.
Сеня розсміявся.
— Це прізвисько. Взагалі його Олегом нарекли.
За вікном шелестів гарячий вітер, миготіли сосни й курортники.
Ворота в «Лазурний» охоронялися заіржавілим величезним навісним замком. Сеня пригальмував і вислизнув назовні. Ольші допоміг вийти Єнот. Дверцята, тихо клацнувши, опустилися й закупорили машину.
— Ходімо!
Єнот тягнув Ольшу за руку, Сеня нетерпляче дріботів поруч.
— Який корпус?
Ольша почувалася щораз розгубленішою.
— Он той…
— Як цей тип себе назвав?
— Боря… Борис Завгородній…
Увійшовши в корпус Сеня з Єнотом умить І припинили метушитися: ну просто тобі два ледацюги, що забрели в гості до знайомої дівчини. Навіть настирна кістлява кастелянша тільки ледь повела носом у їхній бік. Завгороднього в номері не було. На стукіт ніхто не відповів, зате за спинами виникли двоє горилоподібних холуїв Завгороднього — Ольга часто їх помічала, коли за нею бігав цей діляга.
— Кого шукаємо?
У голосах вчувалася ледача гордовитість. Сеня і Єнот явно поступалися горилам силою. Подальше сталося дуже швидко. Єнот по-ведмежому переступив з ноги на ногу: «Туп-туп!». Рухи були зовсім не бойовими, Ольга навіть назвала б їх доброзичливими. Однак один із громил з розмаху в’їхав у стіну й затих, звалившися на лінолеум. Другий прийняв ефектну стійку.
«Х-хех!»
Нога, мов гарматне ядро, летіла Єнотові прямо в груди. «Туп-туп!»— Єнот знову потупцював на місці. Він не бив і не відбивав удар!!! Тим не менш другий опонент — каратека головою вперед полетів уздовж коридора, причому ноги його бовталися значно вище голови. Він теж так і не підвівся.
Сеня за цей час відімкнув номер Завгороднього — саме відімкнув, а не зламав. Ольша застигла на порозі, Сеня з Єнотом швидко й професіонально обнишпорили обидві кімнати, ванну. Якщо вони чого й шукали, то цього разу не знайшли.