Читать «Миколаївське небо» онлайн - страница 8
Ольга Бакк
— Сеню, просвіти мене, темну. Це чия машина? Штатівська? Чи япончеська?
— Гіанська, — відповів Сеня цілком серйозно.
— Називається «Аз-Б’ат». «Північний вітер» по-вашому.
— Гіанська? — Ольша наморщила чоло, — Це в Африці, либонь?
— У сузір’ї Змієносця.
— Пан жартує?
Сеня знизав плечима:
— Аж ніяк…
Заверещали гальма. На дорозі, витягнувши руку вперед, стояв один з громил Завгороднього. Ольша, пристебнута ременями до крісла, стиха зойкнула.
Автомобіль уріс в асфальт біля самого коліна громила, бампер трохи не торкався холоші його варених штанів.
— Товстий, розберися, — поморщився Сеня.
Паха неквапливо виліз із машини й дістав вінчестер. Знаєте, така пушка, ствол калібром із середній огірок, а затвор там, де цівка. Ольша такі лише з відиків знала. Де Паха ховав такенну машину, залишилося загадкою. Не під футболкою ж?
Громило, побачивши вінчестер, знітився. Курортники, які потрафили саме в цей момент проходити стороною, квапливо розсмоктувалися хто куди.
На обличчі Пахи красномовно цвіло єдине запитання: «Ну?» Позаду під’їхали дві «Самари», з них полізли похмурі плечисті суб’єкти. Шестеро. Ще троє з’явилися з воріт найближчої бази. Для більшої солідності їм дуже не вистачало бейсбольних біт. Ольші стало дуже незатишно.
— Хм! — сказав трохи заскочений Сеня. — Йолопи.
І вибрався назовні. Єнот — теж. У руці його зачорнів великий пістолет а-ля «Кольт-Магнум».
«Боже мій! — похолоділа Ольша. — Куди ж я, дурепа, влізла?»
Вигляд зброї трохи остудив опонентів, однак навряд чи злякав.
— Де Завгородній? — жорстко запитав Сеня, видно, не бажаючи втрачати ініціативу.
Громили переглянулися.
— Сховай пушку, — запропонував один. — Побалакаєм.
— Балакай, — погодився Сеня, але пушку не сховав.
Їх взяли в кільце. Рахунок десять-три навіював Ольші серйозні побоювання щодо наслідку конфлікту. Дуже хотілося стати прозорою. Втім, залишалося тільки міцніше втискатися у крісло.
— Хто ви такі? Кому служите?
— Не твоє собаче діло, — майже безтурботно відповів Сеня.
— Хамиш, — констатував громило-ватажок. — Покараємо.
Сеня зненацька легко погодився:
— Валяй, карай.
І шепнув неголосно Єнотові:
— Гер ормі?
— Туу, — була відповідь.
У ту ж секунду троє з оточення проворно витягли зброю, але зробити нічого не встигли; щось блиснуло яскравіше сонця, і всі троє розсипалися чорним оксамитним попелом, а пістолети багряними розпеченими грудками повільно грузли в асфальті, огортаючись їдким димом.
Уцілілі громили очманіло перезиралися, їх залишилося семеро. Ольша злякано лупала очима. Вона могла заприсягти: ні Сеня, ні Паха, ані Єнот не застосовували своєї зброї. Сяйво обрушилося на громил зверху, з вицвілої блакиті неба.
— Ну їх к бісу, — знову російською сказав Єнот. — Їдьмо.
Сеня відразу сховав свій пістолет і сів за кермо. Єнот поліз на заднє сидіння.
— Е-е! — запротестував громило-ватажок. — Стійте!
Паха Товстий холоднокровно підняв вінчестер:
— Ду-дут!
Бідного громила жбурнуло на вкритий курявою асфальт. Замість голови в нього стало суцільне криваве місиво. Ольша схопилася за щоки, відчуваючи, як до горла підступає гидкий клубок.