Читать «Миколаївське небо» онлайн - страница 59

Геннадій зрозуміло посміхнувся.

— Найпереконливіше — у нас палі в пісок ішли, — сказав він. — Причому, плавнів там не було. Це на глибині п’ять метрів вище рівня ґрунтових вод! Заб’ємо палю, вранці приходимо — нема палі. Порожнє місце. Протремо очі, побігаємо по будмайданчику. Так і не знайшли тоді палю. Забили нову. Перевірили — рівень дотриманий, не хитається. Вранці приходимо — нема її на місці. Стали бити третю, а вона ввійшла наполовину й відмовилася йти глибше. Перевіряємо — а там верхівка вчорашньої палі, на двометровій глибині. Через кілька днів всі палі, як пластинки ксилофона, стирчали — кожна різної висоти. Ми повисмикували бешкетниць краном. Забили по новій. До речі, біля підстанції є котлован, що давно сповз, із залізобетонними штирями, нестрункими, як індикатори частот на еквалайзері гарного китайського магнітофона. Це він — так і недобудований будинок. Ну й креслення пропадали, кілька разів техніка розчинялася в тумані й з’являлася тільки після чергового туману. Добре, що тут тумани часто. Все це гарненько тиснуло на психіку. Протягом двох років ми не побудували жодного будинку! Отримали чимало штрафів, а потім будівництво згорнули. Багато хто подумав, що це гроші в будівельників вичерпалися. А все починалося, як у вас, з дивної головоломки з проводами.

Геннадій доказав і вичікувально подивився на Костянтина.

Той так само спокійно сидів на стільці. Але цей стілець повільно сповзав кудись униз, немов провалювався. Інженер обережно глянув під дерев’яні ніжки й нічого не побачив, окрім непорушного, але добре подертого лінолеуму. Чомусь йому стало страшно. Нахлинув той дивний абсурдний страх, від якого німіють всі члени. І від якого змусити себе перестати боятися, як завжди — зусиллям волі, практично неможливо.

— Я вам не вірю, — сказав він.

— Можна не вірити в існування автомобілів і продовжувати ліпити пасочки на розділовій смузі швидкісної траси.

— Навіть такими гучними фразами ви мене не переконаєте. Можете зайвий раз не намагатися. Припускаю, що наступного разу ви прочитаєте віршик: «Паска-паска, удавайся! Як не вдашся, я тебе вб’ю…» Такі віршики полюбляє вживати Стівен Кінг для нагнітання саспенсу. Тож знайте! Він не подіє. Тому що я прочитав чимало фантастики й зумів для ясності розуму розмежувати реальність і божевілля.

— Я можу довести, що ви не праві.

— Давайте. Хоч зараз. Тільки навряд чи у вас щось вийде.

— Зараз холодно. Вітер. Давайте завтра.

Ну ж! Відмовся! Вижени втришия, — підказував Костянтинові здоровий глузд.

— Завтра, — кивок. — О котрій годині погода Намиву-2 дозволить вам?

— О сьомій ранку буде вже світло. Давайте біля котловану зі стовпами-еквалайзерами.

— Там і зустрінемося, — кивнув інженер. — Заразом і подивлюся, що вас так налякало, — усміхнувся. — А зараз ідіть. Мені треба працювати. Розберуся з проводами, які довели мене до стану, в якому я погодився на вашу компанію.

Геннадій підвівся зі стільця й, розуміючи марність естетичних турбот, розгладив витягнуті коліна на джинсах. Від його долонь на кошлатій матерії залишилися темні сліди, як від щітки на вичесаному проти ворсу перському килимі, який часто тягали на пікніки й рідко віддавали в хімчистку.