Читать «Миколаївське небо» онлайн - страница 60

— Відміряючи довжину, виходьте з того, що найкоротша відстань між деякими точками тут — не пряма, — сказав гість. — Походіть з мотузкою й виберіть нове місце для стовпів. Або просто замовте провід у два рази довший. Має вистачити. І ще… Дякую вам за чай.

Гострі й обламані на кінцях, немов ребра велетенської тварини, що давно згинула й мимоволі передала свій висушений пустелею й обгризений вітром скелет мисливцям на скам’янілості, бетонні стовпи стирчали з неглибокої вибоїни, краї якої давно згладила ерозія, зсуви, і підошви дитячих кросівок. Костянтин, намагаючись не розхлюпати з розм’яклої пластикової склянки трав’яний м’ятний чай, що по-ранковому бадьорив і додавав думкам ясності, спустився на дно западини. Туфлі грузли в податливому піску, збиваючи його дрібнозернисту крупу й глибоко вминаючи її в холодне вологе тісто кварцу, начиненого черепашками. Костянтин підійшов до однієї з низеньких паль, що діставала йому до грудей. З її обгризеної верхівки заточеним пазуром стирчав іржавий сталевий прут. Костянтин простяг руку й торкнувся його шорсткої поверхні.

— Раніше тут стояв кран, — пролунав голос. — П’ять років стояв, погризений корозією, завалював ґрунт опалим листям облупленої фарби. Чорною й жовтою зверху й криваво-бурою знизу. З ним картина запустіння виглядала довершеною. Він наочно й дуже переконливо демонстрував, якими неспроможними виявилися ми, творці досконалої техніки, проти сили природи. Невідомої нам природи й невідомої її сили.

Костянтин підняв голову, й глянув поверх обламаних обелісків на чоловіка, який стояв на укосі котлована. У ранковому повітрі кожен пристрій на ременях Геннадія було видно чітко й ясно, аж до маркування на провідках і цифр на кнопочках. Карабіни блищали, відбиваючи біле осіннє небо. Екранчики двох чи трьох пристроїв світилися чужими для пісків кольорами. Щось тихо пищало й потріскувало. Може, лічильник Гейгера.

— Доброго ранку! — привітався Геннадій. — Дякую, що прийшли.

— Здрастуйте, — відповів інженер.

— Ви любите пити на повітрі?

— Останнім часом принадився.

— Я, здається, здогадуюся, чому…

— Здогадки мене не цікавлять, — похитав головою Костянтин. І відштовхнувшись рукою від бетонного обеліску, перестрибнув котлован у напрямку Геннадія. — Ви збиралися мені щось показати. Поки я бачу лише старий фундамент. Невагомий доказ.

— Це останній форпост людини в цій зоні. Далі починається те, що вона ніколи не повинна була бачити. Дещицю, що я зміг відшукати, — вам і покажу.

Костянтин багатозначно викинув спорожнілу склянку і піднявся нагору.

Вони попрямували у бік річки.

— Ви знаєте, чому цей район назвали Намив? — запитав Геннадій.

— Наприкінці вісімдесятих у рамках всюдисущої і всепроникної Перебудови ландшафтні будівельники підводними насосами підняли з дна річки пісок і намили його на берег.

— Виходить, цього району раніше не було?