Читать «Миколаївське небо» онлайн - страница 57

У двері постукали.

Костянтин сіпнувся й обернувся на звук. За віконцем, врізаним у сумнівної неприступності шлюз, було темно.

— Леонідович? — окликнув він виконроба.

За дверима мовчали. Якби це був Леонідович, він би ввійшов без стуку.

Повільно Костянтин устав зі стільця. Узяв зі столу важкий сталевий прут, що використовували для притиску паперів через брак пристойного прес-пап’є. І підійшов до дверей.

— Хто? — запитав він суворо.

— Не сходяться довжини проводів? — пролунав незнайомий голос.

Костянтин відчув, як, поколюючи, холодніють пальці ніг.

— Хто ви?

— Той, кого ви визнали божевільним. Ми зустрічалися три тижні тому. Я ходив по вашій території. Ви сказали, щоб я не приходив, але я подумав, що можу допомогти тим, що знаю. Довжини проводів — це перший безлад, що у нас тоді трапився.

— У кого це в нас?

— У будівельників. — Пролунало ззовні. — Я теж інженер.

Впускати сторонніх на територію, тим більше в будівельний вагончик, де частенько без догляду лежать важливі документи, — адміністративне правопорушення. Кілька тижнів тому Костянтин забарикадував би двері й викликав би допомогу по мобільному. Але після того, що трапилося вчора…

Костянтин штовхнув двері назовні, навмисно загрозливо махнувши в повітрі сталевим прутом. За два кроки від порогу, худими пальцями захищаючи очі від неяскравого, але пекучого світла й піднятої в повітря піщаної поземки, стояла якась людина. Без патронташів, Костянтин не відразу впізнав у ньому колись обвішаного технікою дивака. Гість був одягнений у ті ж старі джинси й кутався у ту ж сіру куртку.

— Що вам треба? — запитав Костянтин.

— Мені не треба. Я допомогти хочу.

Без технократичної амуніції він виглядав жалюгідно. Худий і змучений. Йому самому потрібна була допомога — соціальна, матеріальна, фінансова, медична.

— Я сам упораюся.

— Костянтине Едуардовичу, — чемно вимовив нічний гість, — а ви в цьому впевнені доконче?

І головний інженер будівництва Намиву-2 раптом відчув, як сталевий прут тане в руці, іржавіє, осипаючись рудими ошурками, які жадібно вдихає вітер ніздрями завиваючих удалечині труб.

Він так і не зрозумів, чому сказав:

— Заходьте.

Вони зайшли у вагончик. Костянтин запропонував гостеві табурет Леонідовича, поверхня сидіння якого була поцяткована слідами від ножа. Це виконроб, підклавши газетку, за звичкою обробляв на табуреті сало й ковбасу. Гість із дивною грацією сів, склавши руки на колінах. Зітхнув.

На вигляд йому було років сорок. Старший за Костянтина на кілька зим.

— Чаю? — запитав Костянтин.

Гість кивнув. А хазяїн зрозумів, що увесь цей час, як тоді на Пісках — пластикову склянку, зараз стискав у руці ребристий сталевий прут. Ціленький, нітрохи не винюханий. Він поклав його на стіл і витер почерканим аркушем смугу іржі з вологої долоні.

— Як мене звуть, ви знаєте, — сказав Костянтин. Він відкрутив кришку термоса, дістав з пакетика дві одноразові склянки й розлив у них ще гарячий чай. — Не буду запитувати, звідки. Зараз про це де завгодно можна дізнатися.