Читать «Миколаївське небо» онлайн - страница 58

— Вибачте… — Сказав гість. — Мене звуть Геннадій.

— Геннадій, — повторив інженер, розвернув стілець і сів навпроти. — Дуже приємно. Чим ви хотіли мені допомогти?

— Я знаю багато чого про це місце.

— Я теж. Ми два місяці тому провели підготовчі роботи. Кілька томів підшито.

— Ні, це не те… Ваші томи нічого не варті. Ми теж такі підшивали, тільки папки в нас були картонні й на зав’язках. Але вони нас не врятували…

— Від чого?

— Від провалу будівництва Намиву-2.

Костянтин подався назад.

— Намиву, — виправив він.

— Намиву-2, — уперто повторив Геннадій. — П’ятнадцять років тому я будував Намив і Намив-2. Перший ми побудували…

Він замовчав.

— Чудово, — сказав інженер. — Другий побудую я.

— А вам не цікаво, чому це не вдалося нам?

— Відомо чому. Через розвал Союзу. В 1991-му не одне лише ваше будівництво впало, якщо не в Лету, то в летаргічний сон.

— Союз ні до чого, — похитав головою Геннадій. — Я був головним інженером цього будівництва, і мені краще знати.

Він розстебнув блискавку куртки й поліз кудись у внутрішню кишеню.

Пушка, подумав Костянтин.

Але гість дістав пакетик товстостінного поліетилену — радянських часів, коли на зміну целофанового анахронізму ще не прийшли китайські хрусткі різнобарвні та невагомі пластик-бегі. Він розгорнув поліетилен і витяг на світло пожовклі, складені втричі папери.

Це були будівельні плани. Унизу кожного з них значилося прізвище. І підпис.

— Г. Н. Стрілецький?

Геннадій дістав паспорт з пошарпаними кутиками й поклав поверх паперів. Костянтин обережно відкрив документ. Парубок на замацаному синькою печатки фото віддалено нагадував Геннадія. Він і був власником цього паспорту.

— Ви все ще не вірите? — запитав Геннадій.

— А я вас покликав не для того, щоб ви мене у віру навертали. Якщо я правильно дочув, ви обіцяли допомогти із проводами. — Інженер відкинув документ, цього разу забувши сховати огидливість. — Я просто хочу розібратися із цими триклятими проводами!

— О! Я теж хотів, — Геннадій подивився за віконні ґрати й погляд його загубився. — Сімнадцять років тому ми проектували мікрорайон Намив. Це було найударніше будівництво за моєї пам’яті. Будинки зростали один за одним, немов воїни із зубів дракона, посаджених Ясоном. Тільки в нас вони росли з піску.

Зараз розійдеться, подумав Костянтин. І нітрохи не помилився.

— Піщинки, — продовжував Геннадій, — ніби самі пресувалися в бетонні панелі й перекриття, забивалися в щілини цементом і штукатуркою. Ми кожний будинок здавали на кілька місяців раніше терміну. Нас преміювали без кінця. Можна було купити хоч десять квартир і зо п’ять гарних закордонних машин. Коли Намив був зданий, мені довірили проектувати другий Намив. Без жартів, правда! Ми побудували чотири будинки з внутрішнім двором, ті, Що біля ринку й гаражного кооперативу, і діло застопорилося. Почали коїтися дивні речі. Дуже дивні. Ви вже зіткнулися з однією з них. Незабаром побачите й інші. Але, будь ласка, навіть не подумайте, що я вам погрожую.

— Чесно кажучи, я мужньо борюся з бажанням подзвонити у відповідну інстанцію, — проговорив Костянтин.