Читать «Миколаївське небо» онлайн - страница 48
Ольга Бакк
— А то ми тебе можемо посунути, — процідив крізь зуби Шафа, — якщо сам не відповзеш.
— Хлопці, та ви чого? — розіграв здивування Юрій, чудово розуміючи «чого», не дурень.
— Того! — нависнув над ним Шафа. — Котись звідси, поки ноги не повисмикував.
— А якщо в мене такого бажання нема? — Юрко сів, підтяг коліна до грудей.
— Ми тобі допоможемо, блін, — сказав Бойко, з ніжністю ката дивлячись на бовдура, що наважився сперечатися з «дахом».
— Молоді люди, що це ви до нас причепилися? — устряла в світську бесіду Руся. — Ми вас не чіпали, то і йдіть собі стороною.
— Це ти з ким зараз балакала? — оторопів Шафа. — Це хто тут молодий?
— Може, запитаєш, хто тут людина? — запропонувала Руся.
— Ти що, коза, конкретно з глузду з’їхала? — обурився Бойко. — Що за пургу женеш?
— Коза? Бідне-енький! У тебе ще й із зором проблеми? — вже відверто глузливо протягнула Руся. — Чи може, люб’язний, ти латентний зоофіл?
— Чого-чого? — хором перепитали Шафа й Бойко, остовпівши від нечуваного нахабства дівчини.
— Словник тлумачний простудіюй, а потім із розумними людьми розмовляй, — порадила Руся.
— Я ща з тобою побалакаю! І з твоїм друзякою теж! — Шафа загрозливо підтяг труси, що за пріснопам’ятних часів іменували «сімейними».
— Знаєте, люб’язні, ви мені абсолютно не подобаєтесь. Вигляд у вас якийсь такий… не гламурний! Правда, Юрчику?
— Еге ж, — відгукнувся той, гарячково міркуючи, в що йому виллється словесна жвавість неймовірної Русі.
— Ну все, голуби, — нависнув над ними Бойко. — Ща ви йдете з нами, блін…
— Та що ти кажеш! А якщо я відмовлюся? — Руся посміхнулася і кокетливо провела пальчиком по своїх грудях.
Від її посмішки Шафа похитнувся, як від удару в щелепу. Зачаровано простеживши за пальчиком, він ікнув і витиснув:
— Тобі допоможуть дійти, люба моя! Колян, ану маякни хлопцям!
«Хлопці», кількістю не менше дюжини, вешталися під найближчою різнобарвною парасолькою. За сигналом ватажка вони вишикувалися в щось схоже на великий китайський мур, вельми вдало затуливши потенційні жертви від сонця та очей свідків.
— Ну що, коза, йдемо, чи як? — просипів Шафа, не відриваючи погляду від пальчика Русі, — який у своїй подорожі по тілу саме підібрався до стегна.
— Чи я-як, — промуркотала Руся.
Її рука перемістилася до горла і торкнулася кулона у вигляді русалки з різного кольору очима — одним зеленим, другим блакитним…
Кілька секунд хлопчаки навколо Юрка й Русі насолоджувалися сліпучою усмішкою дівчини та похмурими фізіономіями товаришів по банді. Потім розлетілися, як кеглі в боулінгу після влучного удару кулі. Кулею, точніше, двома кулями, виявилися вельми симпатичні хлоп’ята, з обличчями і комплекцією вогнетривких сейфів.
— Познайомся, Юрку, це Міха і Ста-асик, — ніжно проспівала Руся. — Мої друзі.
«Сейфи» по черзі потисли (трохи не відірвавши) руку Юрка, та й відчалили собі, так само мовчки, як з’явилися.
— Тобі не здається, що тут дуже людно? — запитала Руся, роздивляючись невдалих залицяльників, що перебували в комі. — Може, знайдемо більш… е-е, затишну місцинку?