Читать «Миколаївське небо» онлайн - страница 46
Ольга Бакк
З ранку ми мовчали, були зібганими, напруженими, мацали кожну деталь меблів, реквізиту, костюма; ходили один за одним і дублювали перевірки.
Потім розійшлися по різних кімнатах і примусили себе поспати, набратися сил. Про обід забули.
Грали як востаннє в житті. Зовсім забули, хто я й хто вона, — жили в нас тільки Кутепа, Аура, Поліна…
Потім почувалися, ніби нас переїхали асфальтоукладачем. Напівмертвими лежали по диванах. Мовчки розійшлися.
Нам було мало. Наступного понеділка була друга прем’єра. Успіх її для нас перевершив найсміливіші сподівання. А гордість переповнила чашу. Адже ми творили не на продаж. Навіть не заради слави. Заради наших душ…
Так співається пісня в степу — безпричинно, заради себе.
Вирішили зіграти третій спектакль…
Але Бог не завжди любить трійцю.
Коли ми були вже в костюмах і в гримі — у двері подзвонили.
З’явилася господиня з посередником і покупцем.
***
… Я хворів довго, навіть відвідував психлікарню. Прочув: Інга Березіна звільнилася з театру й виїхала до Італії. Дуже нескоро вона з’явилася на тиждень у нашому місті. Під іншим прізвищем — Аталано. В Неаполі вона вийшла заміж. Ми більше не зустрічалися.
Я цілий рік за копійки розмножував «Гру в минуле», розсилав по театрах країни: може, де-небудь ще знайдеться двійко-трійко божевільних…
Коли розпач хлюпнув через край, я згадав долю другого тому «Мертвих душ», розклав багаття в палісаднику й взявся нишком від сусідів виносити поштучно екземпляри рукопису, подзвонив директор Художнього театру.
— Як тиск? — почав він своїм жартівливим тоном, від чого співрозмовник відразу налаштовується на його безтурботну хвилю. — Я вам підніму його. Нарешті, і справді ми прочитали вашу «Гру в минуле». Кайф!
Я мовчав. Не вірив у реальність дзвінка, як не вірив у все, що складало перипетії моєї торішньої творчості.
— Зайдіть, підпишемо договірчик.
Прем’єра відбулася через три місяці, точно двадцять сьомого березня, у День театру.
Серцеві напади я пережив не легше від потрясінь. Знову лікувався, навіть у клініці.
А спектакль все йде та йде.
БАГАТОЗІРКОВИЙ КУРОРТ «ВАРВАРІВКА»
Літо — пора відпусток… Хто б сперечався! Тільки от поїздка на модний курорт не кожному по кишені. З іншого боку, річка — теж непогано. Тим паче що Миколаїв привільно розкинувся на берегах одразу двох річок. Потьомкін був не дурень, вибираючи місце для майбутнього міста. Напевне, фаворитові Катерини теж клопіт з готівкою докучав, от і вирішив він влаштувати курорт саме тут — до моря ж недалеко… Приплив заганяє солону воду аж до Варварівського мосту. І пляж у Варварівці непоганий. Не такий людний, як у центрі, зате чистіший. Варварівка нині — мікрорайон; узагалі-то в місті багато кварталів з дивними назвами: Соляні, Аляуди, Намив, Абісінія…
От і тішив свої лінощі Юрко, лежачи на річковому пісочку, помірно брудному. Лежав, потягуючи злегка прохолодне пивце, та споглядав дівчат, що не покотили по далеких курортах… Надвечір на пляжі з’явилася ВОНА.
Біле волосся з моднячим зеленуватим відливом, розсипане по плечах з недбалістю, що дарується престижними салонами, купальник з легким натяком на пристойність, запаморочлива смаглявість. Не вульгарно-коричнева річкова, а золотисто-медова — пам’ять про тропічне море або дорогий солярій. Вона не йшла — пливла… Ні! Вона несла своє божественне тіло провінційним пляжем, недбало збираючи данину захоплених поглядів чолов’яг, що отетеріли. Несла, ігноруючи демонстративну неувагу жінок, що вмить перетворилися з гарнесеньких та милих лялечок у похмурих гарпій.
