Читать «Миколаївське небо» онлайн - страница 106

І — дивна справа — хлопчик, якого ніхто не сприймав усерйоз, ішов по турніру як тріумфатор. Він виграв у восьмикласника Титова, змусив капітулювати Шиманського, якому програвав раніше. Ще зіграв у нічию з Еким’яном і Зубовим. Програвши одну партію, потім знову виграв. До останнього туру в Кості було усього на півочка менше, ніж у лідера.

— Тату, якщо я виграю турнір, ти не будеш більше пити горілку? — запитав Костя в батька кілька днів тому.

— Обіцяю, — запевнив батько і сумно посміхнувся.

А сьогодні вранці він виїхав на здачу якогось важливого об’єкта.

— Мене не буде два дні, — сказав на прощання. — Їжа в холодильнику, голова на плечах. Ну, сину, будь молодцем, не здавайся!

— Я не здамся, тату, — відповів Костя, цілуючи батька в чисто виголену щоку.

… Він пройшов до парапету, сів на гарячу гранітну плиту, поклав поруч свою шахівницю, у якій, весело штовхаючись, перекочувалися фігури. Потім звісив ноги над обривом і став дивитися на міст. Уже гірлянда ліхтарів перекинулася в сутінку з одного берега на інший, уже машини й тролейбуси нишпорили фарами по асфальту, а Костя все сидів на гранітній плиті, майже не ворушачись, як статуя.

За його спиною ще горіли вікна шахового клубу — одноповерхового будинку, побудованого півтора сторіччя тому. Колись тут був ресторан, у якому ті, хто прогулювалися бульваром, могли посидіти за столиками, поїсти й послухати музику. Оркестр у красивих уніформах, що розташовувався на відкритому майданчику, награвав вальси й мазурки тих років. Публіка чинно прогулювалася, хтось танцював, хтось, напевне, освідчувався в коханні. Потім, набагато пізніше, поруч з рестораном було побудовано ротонду. Тоді, коли випадала погана погода, музиканти перебиралися під навіс.

Це було улюблене місце відпочинку городян. Таким воно, утім, і залишилося, хоча, крім самого будинку, не збереглося нічого. Але була якась аура, був таємничий магнетизм, що не ослаб за довгі роки, не убитий ані війнами, ані революціями, ані перебудовою.

Костя відклав останню партію з турами й різнопольними слонами, в якій у його суперника був зайвий пішак. Якби не він, якби не цей маленький чорний солдатик, що сміливо дійшов до третьої горизонталі, — він міг розраховувати на нічию при дограванні. Але тепер… Тепер усе зводилося нанівець, і усвідомлення власної безпорадності гнітило хлопчика.

Уже зовсім стемніло. Згасли вікна шахового клубу, і сторож замкнув двері з середини. Спорожнів бульвар. Останній радіоприймач в останньому відкритому кафе замовчав, нарешті, як убитий комар. Стало тихо й самотньо.

Костя зліз з парапету, озирнувся навколо. Нікого ніде не було. По трьох перекособочених сходинках він піднявся на майданчик ротонди, де тьмяно горіла одна єдина лампочка. У хиткому конусі світла стояла старенька лава. Хлопчик улаштувався на ній, розкрив дошку і неквапливо розставив фігури у відкладеній позиції.