Читать «Миколаївське небо» онлайн - страница 105
Ольга Бакк
Нез’ясовним чином Юрко знав напевно, що найстрашніший день його життя залишився позаду. У нього дійсно все буде в/повному порядку. Тому що й він тепер, можна сказати, один з миколаївців…
ЕНДШПІЛЬ АДМІРАЛА
Сонце, наче руда кішка, неквапливо вмивалося кошлатими лапами хмар. Спекотне липневе місто, притулившись боками до річки, важко дихало асфальтово-бетонними грудьми бульвару. Було гучно й людно. Численні літні кафе, штовхаючись різнобарвними грибами парасольок, безвідмовно напували всіх охочих. Звідусіль гриміли примітивні радіо-хіти сезону. Народ пив воду й пиво і не хотів розходитися по домівках — задушливих квартирах, де навіть телевізори гріли повітря.
Вечоріло. Легкі коливання гарячого повітря раз у раз приносили через річку з парку «Перемога» нові звуки — там відкрилася дискотека. Колесо огляду, що в народі завжди називають «чортовим», позначилося в західному небі різнобарвним контуром з лампочок, що весело моргали.
І раптом якось враз потьмяніло небо, закрасилося в інші, холоднуваті тони. Це з півдня, з боку моря, тяглася до міста велика кучерява хмара. Багряна, повновісна, з золотавою облямівкою по краях, пробита наскрізь бронзовогарячим лезом сонця, що заходило, вона була схожа на мішок за спиною Санта-Клауса, з якого на притихле місто сипалися не по сезону іскристі подарункові блискітки заходу.
О пів на дев’яту Костя вийшов із шахового клубу. У його сірих очах хлюпалася розгубленість. Може, це були сльози? Ні, батько давно навчив хлопчика мужньо ставитися до невдач, переживати поразки. «Зрозумій, — казав батько, — немає шахістів, які виграють завжди. Це закон. Просто треба пам’ятати про це і не засмучуватися».
Батько завжди мав рацію. Після того, як це сталося з матір’ю, батько став для Кості всім, чим тільки міг — нянькою, учителем, другом. Він багато працював, іноді в нічну зміну, але все-таки знаходив час готувати їжу та гуляти з сином. І ще — привчав Костю до самостійності. «Чоловік повинен уміти все, — казав батько, — і ґудзик пришити, і зварити борщ, і полагодити стілець, і випрати білизну». До одинадцяти років Костя навчився багато чому. Він любив батька й не міг ставитися до його науки легковажно.
Одне тільки було погано: батько почав випивати.
— Не треба, тату, — казав йому син. — Мені це не подобається.
— Розумієш, — відповідав батько, — мені дуже зле без мами…
Костя розумів. Він добре вчився, він непогано грав у шахи. Він не хотів підводити батька, до якого сильно прив’язався за останні три роки.
І ось тепер, вийшовши з шахового клуба, він раптом зрозумів, що назріває катастрофа. Тут проходив міський турнір серед юнаків. Костя, якому тільки нещодавно виповнилося одинадцять років, був наймолодший з учасників. До нього ставилися зверхньо, не брали в розрахунок. Він відчував на собі поблажливі погляди й злився від цього. Хоч і не показував нікому те, що діялося в його душі. Він просто грав. Грав у повну силу. Грав так, як умів.