Читать «Миколаївське небо» онлайн - страница 107

Ледь хлюпала ріка десь унизу. Спорожнів міст, полегшено зітхаючи. На сході зійшов місяць — як чисто вимита тарілка.

— Що ти тут робиш, хлопчику? — раптом почув Костя зовсім поруч.

Здригнувшись, він підняв голову. Неподалік стояв високий чоловік у військово-морському кітелі. Широка борода з рівною сивою доріжкою посередині акуратно лежала на його грудях, ледь прикриваючи срібний хрест біля коміра. Щось знайоме було в рисах цієї людини. Але Костя не міг згадати, де бачив його раніше.

— Я… — сказав він боязко. — У мене зранку догравання, а вдома все рівно нікого нема.

— Ти сирота?

— У мене є батько, — відповів Костя, — але він у відрядженні.

— І ти вирішив провести тут усю ніч? І не боїшся?

Костя знизав плечима. Тільки тепер він зрозумів, що краще було б, справді, виїхати додому, коли ще було світло.

— Не бійся, — сказав незнайомець. — Зараз підійдуть мої приятелі, і ніхто не посміє тебе скривдити. Ти можеш залишитися, якщо не заважатимеш нам.

— А що ви будете робити?

— У нас відбудеться військова рада.

— Я не заважатиму, — підтвердив Костя. — Тільки посиджу збоку.

І тут він побачив, як з темряви в ротонду піднімаються четверо чоловіків. Усі вони були у військовій формі. Тільки не сучасній, а якійсь стародавній, баченій раніше тільки на картинках.

Один з них, який чомусь здався Кості головним, на голові носив невелику білу перуку з завитками над вухами. На витягнутому обличчі з високим чолом виділялися виразні розумні очі. Хлопчикові навіть здалося, що цей чоловік не може бути військовим, тому що занадто теплим і привітним був його погляд. І тільки кітель з коміром-стійкою, що був розшитий золотою ниткою, та численні зоряні ордени, які прикрашали груди, викривали в цій людині військового.

У другого було ледь одутле, гладке обличчя, опущені до низу куточки губ і гострозорий наставницький погляд. Він теж був у стародавньому кітелі, але іншого крою — з величезними еполетами, але без особливих витребеньок та прикрас.

Третій був сухорлявий і вилицюватий. На ньому був чорний мундир і кашкет з коротким, майже стоячим козирком. Вуса строгою щіточкою й орлиний погляд видавали в ньому людину сувору і цілеспрямовану.

І, нарешті, четвертий з чоловіків був явно молодший за інших, вигляд мав відважний, гусарський, хоча на ньому, як і на решті, бездоганно сиділа військово-морська форма.

І раптом Костя зрозумів, кого бачить перед собою. Зрозумів і жахнувся. Зрозумів і обімлів. Це ж були російські адмірали, чиї вольові погруддя давно прикрашали фасад Миколаївського музею суднобудування і флоту! Не кам’яні — живі! Той, у сивій перуці, не хто інший, як Ушаков. Другий був Лазарєв. Кашкет і вуса носив Нахімов. Наймолодший був Корнілов. А той, з великою бородою, що з’явився першим, — так це ж сам адмірал Макаров!

«Ну й справи! Нічого собі!» — промайнуло в голові хлопчика.

Він переводив захоплений погляд з одного легендарного героя на іншого, і вже тепер розумів: якщо завтра комусь здумає розповісти про свою пригоду, то неодмінно буде звинувачений у неправді й висміяний. І він твердо вирішив тримати язика за зубами.