Читать «Миколаївське небо» онлайн - страница 104

— Невже? Ну-ну, — скептично прокоментував кок. — Шкода, що в наш час чудеса тільки в кіно бувають. А в житті хіба що з перепою привидітися можуть!

— От-от, жива людина! І взагалі, я вірю, що в основі будь-якої легенди лежать якісь реальні події й факти, — переконано гнув свою лінію категоричний, як завжди, Стульник. — Диму без вогню не буває! Просто не вся інформація стає широковідомою. Але щось просочується, і народжується міф… Причому, цілком можливо, насправді істина куди крутіша і фантастичніша, ніж ми думаємо. У Всесвіті ІСНУЄ не тільки те, що бачать наші очі і що ми можемо помацати руками…

… Вони піднялися сходами між двох битих життям левів з білого мармуру.

— До речі, — перебивши балакучого штурмана, з натхненням повідомив Іванов, — є про них місцева легенда! Ці леви прокинуться, коли між ними пройде незаймана дівчина старша за вісімнадцять років!

— Ха! Цікаво, який факт лежить в основі цього міфу… — прокоментував старший механік.

— І що? Давно вони тут чекають? — поцікавилася, ніби між іншим, буфетниця Тетяна, володарка «найбільшого в СНД заду», за визначенням того ж кока.

— Таню! Якщо за їхнє виховання візьмешся особисто ти, думаю, все налагодиться! — запевнив її невгамовний кок, обіймаючи за плечі.

— Здохни! — від щирого серця побажало йому буфетниця, скидаючи кухарську «клешню» зі свого пухкого плеча.

… Але Юрко їх вже не чув.

Його немовби магнітом потягнуло геть, геть від міщанства й суєти… Вабило його в глиб скверу, утвореного високими старими капітанами. До пам’ятника, що височів у центрі широкої алеї.

На паралелепіпеді чорного мармуру здіймалася закутана у безформний балахон фігура бородатого чоловіка з книжкою в руці…

Юрко оторопів!

З постаменту на нього дивився не хто інший, як його позавчорашній співбесідник. Той самий тальман, з яким хлопець розмовляв і пив каву з коньяком у курилці, а потім вештався у пошуках його по всьому кораблю…

Той самий!!!

Юрко не міг помилитися. Обличчя нещодавнього співбесідника вкарбувалося в пам’ять якнайміцніше.

З відкритим ротом застиг матрос перед пам’ятником і відверто вирячився на нього.

— Юрок! Ти ніби НЛО побачив! — обійняв його за плечі Вітька. — Що трапилося?

Ні слова не кажучи, Юрко скинув з плеча руку кухаря і побіг до краю скверу. Туди, де виднівся квітковий риночок.

Повернувся матрос з букетом гладіолусів. Від хвилювання прискорено дихаючи, поклав квіти до квадратного постаменту… на гранях його було висічено: «МИКОЛАЇВЦІ СВЯТИТЕЛЮ МИКОЛАЮ ЧУДОТВОРЦЮ».

А зверху Юрко приладнав бейджик. Той самий, який (хлопець спеціально дізнавався!) виявився чомусь зайвим у «судновій канцелярії». Ну не було одинадцятого відвідувача на борту! Десятеро їх було зареєстровано 19 грудня. Рівно десять…

Юрко раптом похитнувся. Гаряча хвиля Ударила в голову.

Мармуровий святий підморгнув?!

Чи йому це тільки здалося?..

Як би там не було, бейджик він знову забрав. Заховав у внутрішню кишеню, ближче до серця. Чомусь з цієї хвилини моряк свято впевнився, що поки у нього є «документ» незареєстрованого Візитера № 11, нічого поганого з ним не трапиться.