Читать «Миколаївське небо» онлайн - страница 102
Ольга Бакк
— Молитися Господеві нашому Всевишньому треба. Всі дари від нього, воістину. Ми лише сподвижники… А мене пам’ятай… як отця Миколая. Йди з миром, сину божий. Віруй в небесного Творця нашого й пам’ятай, що щирі молитви Небеса чують.
— Небеса чують… — луною повторив заворожений Кузьма.
— І відповідають істинно страждаючим… З Богом, майстре. Амінь.
Сонячноокий священик перехрестив Кузьму. Підневільний моряк, ревно повторивши хресне знамення, поклонився в пояс, приклався до руки отця і мовчки, затамувавши подих, навшпиньках вийшов з капітанової каюти.
… Корабельного теслю Савелова викликав до себе командир «Святого Миколая» за тиждень після візиту священика.
— Кузьма! Дійшла тут до нас грамота від твого пана Павла Андріїча Троєцького… — Михайло Іванович помовчав. — Вільну тобі пан дає! І земельки… Чого б це, га?
— Не можу знать, пане капітане другого рангу! — за статутом відрапортував Кузьма.
Львов ще помовчав, уважно вивчаючи матроса, який витягнувся по швах.
— Гаразд! Успіху тобі! Йди…
— Дуже вам вдячний, пане капітане другого рангу!
Душа корабельного теслі, який раптово чудесним чином перетворився на землероба, тріумфувала. Не обдурив дивний батечко, і справді воля прийшла! ВОЛЯ!!!
Питання, як молодий священик міг дізнатися про наміри пана, Кузьма собі не ставив. Небеса чують щирі молитви… І відповідають! Тому тепер усі помисли мужика були про ЗЕМЛЮ, яка, стомившися без турботи, кликала його додому тихим і рідним голоском.
Не всім випадає любити море… Не всім Творець дарує таке щастя. Кузьмі ось — доля залишатися на березі. Хто щиро прохає — неодмінно отримує. Амінь.
… Наприкінці вересня корабель, названий на честь Миколая Угодника, зі встановленими щоглами й бушпритом, на камелях прибуксирували до Очакова, для подальшої добудови й озброєння артилерією. Звідти 29 листопада 1790 року, прибув він своїм ходом до Севастополя. Де наприкінці осені під командуванням капітана другого рангу Михайла Львова й почалася флотська служба першого корабля, народженого на верфі в місті, нареченому ім’ям цього ж Святого.
***
— Годі тобі!.. — відмахнувся від кока Юрій. — Завжди ти перебільшуєш!
Містечко на перший погляд було так собі. Нічого надпримітного. Місто як місто. Невже це — центр суднобудування півдня колишнього СРСР? У минулому, знову ж таки!..
— А ось ще анекдот! — Іванов закурив і обернувся до своїх супутників. — «Дочка скаржиться матері: — Мамо, здається, я вагітна! — «Чому ти так думаєш? Де, цікаво, була в цей час твоя голова?» — Не пам’ятаю! Здається під кермом!»
Аудиторія вибухнула дружним реготом. Особливо, нечисленна жіноча її частина…
Вони йшли головною вулицею міста; подібно до московського Арбату, була вона пішохідною. Народ енергійно снував нею туди-сюди.
— Онде барчик цікавий, — повідомив кок, указуючи на склопластикову прибудову на розі будівлі. Споруда була прикрашена розфарбованим під камуфляж муляжем авіаційної бомби й дівчинкою в стилізований військовій формі часів Великої Вітчизняної, але в дуж-же коротесенькій спідниці!