Читать «Миколаївське небо» онлайн - страница 101
Ольга Бакк
Отже, ніяк Кузьмі не можна у флот. Немає для нього доленьки гіршої, ніж хвилі борознити! Мила його душі доля — в землі борозни проорювати…
— Савєлов! Пішов! — проревів молодий лейтенант Аркадій Варсоноф’євич Мафусаїлов.
Саме його капітан другого рангу Львов, призначений командиром нового фрегата, поставив стежити за тим, щоб екіпаж «висповідався й отримав благословення» на флотську службу; корабель зовсім недавно влився у Чорноморську ескадру, і малодосвідчені здебільшого матроси відчайдушно потребували зміцнення духу…
Кузьма підхопився і пройшов до каюти капітана, де батечко сповідав майбутніх моряків.
Тесляр увійшов до капітанової каюти й побачив молодого священика років тридцяти. Дивився той привітно і з розумінням, як і личить святому отцеві.
— Проходь, сідай, Кузьма Савєлов, син Демида! Повідай, чим серце важке.
— А ви мене знаєте, отче?! — подивувався тесляр.
— Може, й знаю… — ухильно відповів священик. — Хто щиро молиться Господові, відомий слугам його.
Цей молодий отець мимоволі викликав довіру.
Не те що Лукавий попик з Покровки, отець Никифор, якого не тільки в їхньому селі, але й у всіх навколишніх поселеннях позаочі йменували не інакше як Лукавим. Не у значенні бісом, а саме лукавим. Та подейкували, що й у монастирі, де він перебував до того, як з’явився пастирем в Покровський прихід, за ним водилися грішки, не тільки з черницями з сусіднього жіночого монастиря, але й з мирянками з навколишніх сіл.
Несподівано навіть для себе самого Кузьма «на духу» виклав молодому священикові все. І про землю, і про сім’ю, і про хитавицю, і про долю гірку, що привела рязанського мужика в чорноморські степи…
Уважно вислухавши сповідь селянина, святий отець запитав раптом:
— А чи знаєш, Кузьмо, день який сьогодні?
— Як не знати! — пожвавішав мужик. — На Миколая Угодника у нас в Покровці завжди… Е-е-ех! — зітхнув тесляр тяжко й замовк. Знов зажурився, опустив голову долі. Згадалася йому рідна хатинка, яскраво вималювалася в уяві… Дружина, дітки, старенька-матуся, ПОЛЕ…
— Миколай тобі допоможе… — тихо мовив священик, і його ясні очі виблискували, чи то відображаючи вогники свічок іконостасу, чи то самі по собі. — Що бажано душі твоїй, яка настраждалася, те й збудеться. День такий сьогодні. Дива не обіцяю, проте обіцяному — бути… Кому з моряків найгірше, тому й підмога в цей день поспівала, той і врятований був. Силоміць людину на погибель в море тягнути — куди вже гірше. Тим паче на першому кораблі, що народжений в місті, яке прозвали…
Тихий голос отця стих, і мужик, боячись повірити власним вухам, поволі звів голову…
Очей таких Кузьма Савєлов ні до, ні опісля того ні в кого на всьому білому світі не бачив. Бездонно-сині, як ясне полуденне небо, вони сяяли, немов яскраві лампади, проте небесний вогонь цей не палив зовсім, а зігрівав змерзлу, зболілу душу…
— Не бійся, сину мій. Все буде добре. Море відпускає тебе додому. Вільну тобі дає.
— Скажи, отче, як тебе звуть? — майже нечутно, одними губами, запитав селянин. — За кого молитися мені, кому подяку складати…