Читать «Сини Великої Ведмедиці» онлайн - страница 48

Лізелотта Вельскопф-Генріх

Токай-іхто, здається, вважав розмову на цьому закінченою. Він підвівся і почав білувати бика. Воїни вибили люльки і заходилися допомагати йому. Коли шкуру здобичі здерли, вождь призначив кількох юнаків вартувати біля здобичі, а сам почав лаштуватися в дорогу. За його знаком до Тобіаса підійшов воїн з орлиним пером і запропонував йому сісти разом з ним на коня. Розвідник втратив свого рябого й тепер змушений був скористатися з цього запрошення. Хоч допомога худорлявого була для Тобіаса не дуже приємна, та в нього не було іншого виходу, і він силкувався якомога спритніше вибратися на рябого мустанга дакоти.

Він сидів позаду воїна, що тримав у руках повіддя, і мусив міцно вхопитися за нього, бо ноги не слухались його.

Шлях ішов через порослий травою пагорб на південний захід, певно, до табору. До загону вершників вождя скоро почали приєднуватись й інші воїни, що під'їжджали з різних боків, поки їх знову не набралось біля сотні. П'ятнадцятеро, очевидно, лишилось на варті.

Місцевість, якою їхали вершники поперемінно то галопом, то риссю, була досить одноманітна. Полудневе сонце ласкаво пригрівало, але раптом налетів холодний північний вітер. Відчувалась близькість гір; та й це плоскогір'я вже лежало на висоті двох тисяч метрів над рівнем моря.

СЕЛИЩЕ У ПРЕРІЇ

Сонце схилилося за Скелясті гори, що виступили на обрії, а подорож усе ще тривала. Під серпанком нічного зоряного неба загін нарешті наблизився до Кінського потоку. Береги річки були майже зовсім голі, і тільки за вигином знайшли собі притулок верби і маленький гайок. Це було гарне місце для табору. Біля річки стояло багато наметів. З табору назустріч мисливцям виїхала група вершників ї привітала загін пронизливими криками.

Гучний гамір порушив нічну тишу, до мисливців приєднувались усе нові й нові вершники, щоб супроводити їх додому. Біля потоку розташувався табір не тільки Ведмежого братства. Тут, певно, зібралося кілька сотень червоношкірих воїнів. Шум голосів усе наростав. Звідусіль лунали гомін і нестримні вигуки радості.

Загін мисливців об'їхав намети. Уважно споглядав розвідник дужих, добре озброєних і добре одягнених воїнів і стриманих жінок та дівчат. Шеф де Лю знав захирілих від недугів та пороків, напівцивілізованих індійців, що жили біля кордону. Свобода формувала зовсім інших людей, ніж неволя і горілка.

Річка широкою дугою огинала табірну стоянку і повертала на південний схід. В завороті, близько берега, розташувалися найбільші намети. Перед входами на високих жердинах стиха погойдувались на нічному вітрі трофеї. Час від часу ворушилися коні, припнуті до конов'язей біля наметів; голосно вили напівдикі собаки. Перед найбільшими з тіпі — так називали дакоти круглі, загострені доверху шкіряні намети — була простора утрамбована площа. Певно, об'єднані загони воїнів улаштовували тут танці та різні урочисті обряди. Три вогнища палахкотіли на площі і освітлювали тих, що зібралися навколо, червонуватим відблиском.