Читать «Сини Великої Ведмедиці» онлайн - страница 13

Адамс також підсів до гурту. Тут можна було почути багато всіляких новин. Повстання дакотів, яких мали зігнати у резервації, поступово набували все більших розмірів, і кожний передбачав жорстоку, довготривалу боротьбу, поки не вдасться остаточно підкорити плем'я. Найнятись до війська — це значить і надалі заробляти на убогий, небезпечний, але усе-таки певний шматок хліба. І, крім того, це давало змогу лишатися поблизу «обітованої землі» — родовища золота в Чорних горах. Адамс глянув на майора, що в майбутньому мав стати його командиром. Сільський хлопець не звик коритися чужинцям, і навіть сама думка про це була йому неприємна. Але що ж він міг вдіяти? Він збирався найнятися убивати індійців, які за договором дали йому землю, і мав це робити за гроші для людей, що позбавили його цієї ж землі. Адамс намагався не думати більше про Гарку, бо соромно було, що він ступив на такий шлях: хлопець відчував себе худобиною, яку женуть дорогою, підганяючи киями.

Надвечір його таки завербували. Старий майор, сивий, ставний, поглянув своїми блакитними очима на Адамса. Офіцер викликав у хлопця якесь дивне почуття симпатії, змішаної з неприязню. 1 сам Сміт, здається, відчув до Адамса більше довіри, ніж до інших раурайтерів, і одразу ж дав йому важливе доручення. Адамс з індійським розвідником драгунів мав поїхати верхи до найближчого форту і доповісти, що військовий пост на Ніобрарі необхідно посилити і краще укріпити.

Вирушати у дорогу вирішили наступного ранку. Адамс узяв з собою трохи провіанту і, тільки-но почало сходити сонце, подався до загороди. Індійський розвідник уже чекав на нього. Це був височенний на зріст стрункий юнак з бронзовою шкірою і блискучим чорним волоссям, заплетеним у коси, за індійським звичаєм. Одягнений він був у нові штани з коричневого оксамиту та індійські розшиті мокасини; поверх сірої сорочки красувався строкатий в'язаний жилет. На його обличчі лежав вираз похмурої байдужості. Не відповівши на коротке привітання Адамса, итак скочив на рябого індійського коня і поїхав попереду, як і належало провідникові, Адамс рушив слідом за ним на своєму, хоч і прудкішому, але менш витривалому коні.

Тобіас, так звали індійського розвідника, весь день мовчав і не сповільнював швидкого темпу. Знову перейшли брід, через який напередодні перебрався Адамс, і година за годиною їхали пустельними преріями на північний 1 хід.

Навіть Адамс, що і сам не любив багато говорити, відчув себе просто-таки ображеним незвичайною небалакучістю індійця, зате, з іншого боку, йому було дуже приємно, що його бронзовошкірий провідник з біблійним ім'ям у винятковій мірі володів усіма якостями, необхідними у дикій місцевості. Хоча сам Адамс зовсім непогано їздив верхи і стріляв, але все ж таки він краще умів орати й сіяти. І тому не міг не дивуватися з гостроти зору і слуху, розвинутих у Тобіаса. Незважаючи на свою неприступність, Тобіас був найбільш підходящим супутником, якого тільки міг собі уявити Адамс. Коли протягом дня індієць побачив, що молодий син фермера не робить ніяких спроб заприятелювати з ним, він одразу змінив своє ставлення до нього і перестав його цуратись. Це дуже сподобалось Адамсові. Кінець кінцем, Тобіас таке ж безрідне, знедолене створіння, як і сам Адамс.