Читать «Людина без нервів» онлайн - страница 77

Юрій Сотник

Ми виринули водночас один перед одним. Обличчя у Женька було сіре.

— Сергійка немає… Сергійко потонув! — сказав він хрипко.

— І Віті немає! — відповів я, ковтаючи повітря.

Ми знову пірнули.

Чого я тільки не передумав за кілька секунд, поки був під водою! Іноді за цілий день стільки не передумаєш! І про те, що я скажу Вітиним батькам, і про те, що коли б я навчив його вчасно плавати, усе обійшлося б гаразд, і про те, що ми з ним не закінчили переробляти фотоапарат під кіноплівку, і про те, що ж тепер буде з Женьком та з Сергійковою мамою, і про те, яким чином усе-таки могли втопитися два здоровенних хлопці в такому мілкому місці.

Відчувши, що я ось-ось розкрию рота й зітхну, я знову став ногами на дно й оглянувся. Берег був порожній. Не побачив я нікого і на воді. Але з-за перевернутого човна, який ішов боком до течії і якого віднесло вже метрів на двадцять, доносилися два перелякані, сердиті голоси:

— Женько! Володько! Сюди!

— Женько, де ти там?

Женькова голова на мить виткнулася над водою:

— Нема їх!

Голова знову зникла.

Женько, певно, сам помер би під волого від розриву серця, якби я силоміць не витяг його. Тільки тепер він почув крики і все зрозумів.

Швидкими сажнями ми наздогнали човна, спіймавши по дорозі одне весло і Вітиного бриля. Обійшовши човна, ми побачили біля корми Сергія, а біля носа — Віктора. Вчепившись за борт, вони били по воді ногами.

— Ставайте на дно. Тут мілко, — сказав Євген.

Ми з Женьком страшенно перехвилювалися, пробули під водою, мабуть, загалом хвилину, тоді гналися за човном і тепер тягли його до берега з останніх сил.

Я тільки й думав про те, як би швидше подолати ці п'ять-шість метрів до берега й лягти на вузькій, порослій травою смужці землі під кручею. Нарешті ми дістались, але й тут нам не відразу пощастило відпочити. Тільки-но ми вийшли на берег, як Сергій став наступати на нас, промовляючи:

— Я вам покажу, як отак жартувати! Я вам покажу, як отак жартувати!

Він навіть ляснув мене долонею по потилиці. Вітя витрушував із свого бриля воду й голосно заохочував Сергійка:

— Так їм!.. Дай їм іще! Знають, що люди плавати не вміють, і отакі коники викидають!

Потім вони видерлися на кручу й пішли. Іншим разом ні я, ні Женько не подарували б Сергієві такого поводження, але тепер нам було байдуже. Ми не гукнули їх: ми раді були, що вони пішли. Сіли на траву й відпочивали.

* * *

Наступного дня я зайшов до Віті, щоб пояснити йому вчорашню пригоду й покликати тренуватись у веслуванні. Його не було вдома — мати послала до крамниці. Я залишив записку, в якій повідомляв, що чекатиму на нього біля містка, і, взявши човна, вирушив туди.

На пляжі я побачив таку саму картину, як і вчора: по груди у воді стояв Сергій, а біля нього стирчала Женькова голова.

— Ти не хвилюйся. Ти отак роби. Отак! Дивись!

Женько повільно проплив біля Сергія.

— Ну, а я не так, чи що, роблю?.. Я ж так і роблю!

— Виходить, не так. Нумо! Ще раз!

Через кілька хвилин згори спустився Вітя. Я почав розповідати йому, чому ми вчора перекинули човна і як ми шукали його й Сергія на дні річки. Розповідав я довго, докладно й раптом зупинився.