Читать «Людина без нервів» онлайн - страница 76

Юрій Сотник

Женько машинально згрібав руками пісок, будував з нього піраміду.

— А я, гадаєте, піду, якщо Сергія не візьмуть? — сказав він, не підводячи голови. — Думаєте, у мене совісті немає?

Незабаром Вітя одійшов від нас і заходився вичерпувати консервною бляшанкою воду з човна. Женя про щось думав, поглядаючи то на човна, то на Сергія, який пішов на другий кінець пляжу. Раптом він, стишивши голос, звернувся до мене:

— Відпочинемо дещицю і ще один спосіб спробуємо. Тільки ви мені допоможіть.

Я присів перед ним навпочіпки:

— А що за спосіб?

— Мені Юрко Поспєлов розповідав. Каже, його так батько навчив. Посадив у човна, відплив од берега і викинув його за борт. Юрко подумав, що там глибоко, став щосили борсатися, щоб життя своє врятувати, і поплив. Допоможете?

— Допомогти, звичайно, допоможемо. Тільки де ти знайдеш глибоке місце?

— А глибокого якраз і не треба шукати. Треба тільки сказати Сергієві, що там з ручками.

— Напроти вербових кущів є таке місце, — сказав я. — Там вода якась зелена, темна, здається, що й дна немає, а насправді» аніскільки не глибоко.

Домовившись про все, ми гукнули Сергія й запропонували йому покататися. Сергій відповів, що для нього «плавати на човні — то тільки ятрити себе», але тут же взявся допомагати Вікторові вичерпувати воду. Вправившись з водою, вонп зіштовхнули човна й залізли з нього. Нам так і не вдалося попередити Вітю про те, що ми замислили. Ми посадили Сергія стернувати, я вмостився поруч з ним на кормі, Женько сіп на весла, щоб бути ближче до нас, а Вітя розташувався на носі.

До вербових кущів було метрів з п'ятсот. Наш човник, добряче навантажений, сильно осів і повільно посувався проти течії. Піщаний пляж скінчився. Праворуч потяглася майже прямовисна глиняна круча з безліччю крихітних печерок. Десятки ластівок ширяли в цьому місці над річкою, то пікіруючи до самої води, то високо злітаючи. Часом котрась із пих зникала в одній з печерок і через кілька секунд випурхувала звідти знову.

Нарешті ми дісталися до місця, де під кручею росли куші верболозу, опустивши нижнє гілля у воду. Я моргнув Женькові? і, як було домовлено, голосно спитав:

— Женько! А що, тут глибоко?

— У-у… — протяг він. — Тут навіть я не можу допірнути.

Сергій подивився на темну воду.

Ми з Женьком переморгнулись. Я обіруч уперся Сергієві в плече і штовхнув його.

— Ой, що ти робиш! — скрикнув він і вчепився в борти. Човен сильно гойднувся.

— Досить дуріти, ви! Перевернемося! — сказав Вітя, але Женько схопився і кинувся мені на допомогу.

Я відхилився і всім корпусом щосили штовхнув Сергія в бік…

Пролунав крик, я відчув, що кудись лечу, потім навколо мене зашуміла вода.

Пірнувши, я став на дно. Вода була мені по груди. За мить, на метр од мене показалася Женькова голова.

— Де Сергійко? Сергійка немає! — сказав він і пірнув.

Я оглянувся і не побачив ані Віктора, ані Сергія. Тільки човен плив догори кілем та Вітин бриль. Я теж пірнув і побачив мулисте дно, рідкі кущики якихось водоростей та Женька, який проплив повз мене, наче величезна жаба. Т більше нікого й нічого!