Читать «Людина без нервів» онлайн - страница 57

Васько підняв рушницю, націлюючись у вербу, потім опустив її, облизав губи і знову прислухався.

Почувся шелест. Васько різко обернувся: зовсім близько від нього серед колосся стирчала Нюсина голова. Вона прошепотіла своє звичне: «Василечку, я боюся!» Зате у Васька прибуло, хоробрості. Він знову прицілився й голосно крикнув:

— Гей!

Луна тричі повторила його крик і затихла. Верби на тому березі не ворухнулися.

— Гей! — знову крикнув Васько. Усе, як і досі, було спокійно.

— Полетів, — сказала Нюся.

Васько підійшов до самого краю урвища, плигнув і з'їхав по крутому піщаному осипу на вельми широкий пляж. Не випускаючи з рук рушниці, він зняв тапочки, штани і пішов до води. У цей час нагорі почулися кроки. Васько озирнувся: над урвищем сиділа навпочіпки Нюся, а біля неї стояв Дмитрик.

— Ну, що я казав тобі? Казав, що нічого не вийде? Казав?

— Тут не вийшло — в лісі пошукаю, — буркнув Васько и пішов через річку бродом.

— Васильку! Васильку! — тихо покликала Нюся.

Мисливець зупинився.

— Васильку, а що як він це умисне?.. А що як сидить на дереві і взнаки не подає, а тоді як вискочить…

Васько постояв, подумав, потім дуже швидко, але безшумно повернувся на берег.

Дмитрик тихенько засміявся:

— Чого ж ти вискочив? А ще герой!

Васько не відповів. Нюся й Дмитрик бачили, як він ходить по піску, видивляючись щось у себе під ногами. Незабаром він знайшов сухий корч, підняв його, кинув у вербу і тут же скинув рушницю. Почувся плескіт: важкий корч, не долетівши до дерева, впав у воду. Васько знайшов товсту коротку палицю. Ось він виважив її у руці… прицілився, як гравець у скраклі биткою… розмахнувся… кинув…

— Мамо! — пискнула Нюся.

— Ой! — басом крикнув Дмитрик.

Вони побачили, як велика тінь відокремилась од верби і, швидко знижуючись, описуючи круту дугу, полинула над річкою. Внизу блиснув червонуватий вогонь, гримнув постріл, прогуркотівши перекотами на тому березі. Птах шугонув угору, перекинувся в повітрі і помчав прямо на маленьку темну постать, що завмерла з піднятою рушницею.

— Ма-мо! — протяжно заволала Нюся.

Знову вогонь, знову гуркіт… Птах підскочив у повітрі і… на очах у здивованих дітей розпався на шматки.

Першою схаменулася Нюся. Вона плигнула на осип, з'їхала по ньому й підійшла до Васька. Те саме вчинив і Дмитрик.

Біля Васька тхнуло порохом. Навіть у пітьмі було видно, що обличчя його зовсім мокре від поту. Він стояв нерухомо, часто дихав.

Нюся торкнула його за руку:

— Васильку… Чого ти? Злякався, так?

— Ага! — промимрив той і, ковтнувши слину, спитав: — Що то було?

Дмитрик одійшов убік і підняв один із шматків, на які розлетівся «птах». Це був довгастий плоский предмет завдовжки трохи більше як метр. Якусь хвильку Дмитрик повертів знахідку в руках. Потім сів на пісок і зареготав, обхопивши коліна руками і розхитуючись взад і вперед.

Васько й Нюся підійшли до нього:

— Дмитрику, ти що? Дмитрик зареготав ще дужче.

— Герой! — вискнув він, показуючи пальцем на Васька. — Мисливець! Ти… ти знаєш, що підстрелив? Модель! Авіамодель підстрелив! — Він впав на спину і задриґав ногами в повітрі.