Читать «Людина без нервів» онлайн - страница 55

— А що відбудовувати? Тільки дві стіни залишилося.

— Кажуть, новий побудували. В іншому місці, — додала Нюся.

Діти помовчали. Нікому більше не хотілося тривожити луну. Над річкою стояла мертва тиша.

— Ходімо? — прошепотів Васько.

— Ходімо! — відповів Дмитрик.

Але діти не встигли рушити з місця.

Нюся випадково озирнулася на житнє поле, колосся якого зливалося в далечині в темну, сіру каламуть. Хлопчики помітили, що очі у Васькової сестрички дивно розширилися. Глянули і вони у той бік, куди дивилася Нюся. Глянули — і на мить заціпеніли.

Над житом у напрямі до них, швидко збільшуючись у розмірах, мчала якась тінь. Минуло не більше секунди. Нюся тихо скрикнула і присіла, хлопчики, ніби по команді, припали до землі.

За якихось три метри від дітей пролетів величезний, небачений птах. Розплатавши у повітрі чорні крила, він майнув над стежкою, безшумно ковзнув над річкою і зник у темному листі однієї з верб, що росли на протилежному боці. Звідти долинув легенький шурхіт, потім усе стихло, наче нічого й не було.

Дуже довго діти боялися поворухнутися. Нюся сиділа навпочіпки, закрившись хусткою. Хлопчики стояли на колінах, спираючись на лікті, пригнувши голови до землі. Лише хвилини через дві Нюся тихо прошепотіла:

— Васильку!.. Ой Васильку!.. Що це таке було?

Васько обережно підвів голову, поправив пілотку.

— Дмитрику… Бачив?

Той мовчки кивнув головою.

— Птах, так?

Не міняючи пози, Дмитрик знизав плечима.

— На ту вербу сів. Так?

Дмитрик знову кивнув.

Васько повільно випростався, але все ще стояв на колінах. Усі троє дивилися на вербу за річкою. Однак у темному листі її нічого не можна було розгледіти.

— Орлів таких не буває, — знову зашепотів Васько. — І журавлів таких не буває: кожне крило понад метр!

— Такий… тільки отой., кондор буває, — сказала Нюся.

— Хто?

— Кондор. Пам'ятаєте, в «Дітях капітана Гранта»? Як він хлопчика поніс…

Усі знову замовкли. Верби на тому березі були зовсім нерухомі, і звідти не долинало ані звуку.

— Причаївся. Розглядає нас, — прошепотів Васько.

Дмитрик припав ще нижче до землі і поповз у тому напрямі, звідки вони прийшли. За ним поповзла Нюся, скребучи землю носками маленьких чобіток, за Нюсею — Васько, плутаючись у своїй шинелі.

Пілотка знову з'їхала Васькові на очі. Він наткнувся обличчям на кущ реп'яха і скрикнув.

«Ой! Ой! Ой!» — тричі відгукнулося за річкою.

Усі троє підхопились, наче підкинуті, і помчали вздовж урвища.

Метрів з триста, коли не більше, бігли діти, поки не опинилися на вулиці маленького сільця, біля воріт свого дому. Зупинившись, вони довго не мовили жодного слова. Усі троє важко дихали. Дмитрик обмахувався кепкою, Нюся махала піднятим над головою краєм хустки, Васько витирав лице пілоткою. Змоклий світлий чуб його стирчав вихорами на всі боки.

— Безглуздо! — нарешті сказав Дмитрик.

— Що — безглуздо?

— Кондори в Радянському Союзі не водяться.

— А що ж це тоді за птах?

— Такі великі птахи у нас взагалі не водяться, — рішуче заявив Дмитрик.

Васько пильно дивився на нього:

— Дмитр!

— Ну?

— А коли це насправжки кондор? Випадково залетів…