Читать «Людина без нервів» онлайн - страница 56
Юрій Сотник
— Дурниці! Таких випадковостей не буває.
— А що як… що як це зовсім невідомий птах!.. Підстрелити б його, га? Раптом це для науки таке значення, що… — Васько помовчав, немовби до чогось дослухаючись, і зненацька метнувся у хвіртку. — Постривайте! Я зараз!
Повернувся він швидко. У руках у нього була батьківська двоствольна рушниця, замість шинелі був надітий старенький піджачок з куцими рукавами. Пілотку Васько залишив дома. Він підбіг до Дмитрика і розкрив перед його носом долоню, на якій виблискували дві мідні гільзи:
— О! Шкода тільки, що бекасинник. Ходімо спробуємо, га?
Дмитрик відступив од нього на крок:
— Що «спробуємо»? Що ти ще вигадав?
— Підстрелимо його, птаха цього. Раптом — наукове значення! Ходімо?
Васько попростував у напрямі до околиці. Нюся й Дмитрик дуже неохоче рушили за ним.
— Васильку, що ти вигадав?! Нікуди я не піду, — сказала Нюся.
— І не ходи. Ми з Дмитриком удвох…
— Зі мною? Ну ні! Я не такий уже дурень.
Васько зупинився:
— Не підеш?
Дмитрик знизав плечима:
— Чого я там не бачив? Думаєш, дуже цікаво ганятися за якимось птахом, котрий давно полетів?
— А якщо не полетів? Якщо у нього гніздо на тій вербі?
— А як нема гнізда?
— У лісі піду шукати.
— А як не знайдеш?
— А як знайду?
— А як і знайдеш, все одно шротом не вб'єш. Тільки розізлиш його, він дзьобне тебе дзьобом по голові, от тобі й капут.
— Ну й нехай капут! Значить, загинув за науку.
— Усе героя із себе корчиш, так? А хочеш знати: може, це найзвичайнісінький птах. Може, нам тільки приверзлося, що він такий великий.
— Так усім відразу й приверзлося?
— А що ти думав? Бувають оптичні обмани.
— Ану тебе! З тобою й розмовляти… — Васько махнув рукою і швидко попростував.
Нюся побігла поруч з ним.
— Ваську, я піду, тільки я близько не підходитиму. Гаразд?
Дмитрик постояв з хвилину на місці, знизав плечима.
— Безглуздо! — сказав він голосно і поплентався слідом за дітьми, що все віддалялися.
* * *
І от почалося полювання на небаченого птаха.
Ідучи стежкою над урвищем, Нюся весь час торочила г «Ваську, я більше не піду, я боюся», проте йшла далі й далі.
Трохи не дійшовши до того місця, де вони вперше побачили птаха, Васько пригадав, що ще не зарядив рушницю.
Він зупинився, обтер рукавом гільзи і вклав їх у капали стволів. Закриваючи рушницю, він тяжко зітхнув:
— Бекасинник! Хіба бекасинником такого вб'єш!..
— Васильку, я боюся, не ходи! — прошепотіла Нюся.
Васько топтався на місці, тоскно озираючись навсібіч. Хмари стали ще густіші. Ліс за річкою видавався чорнішим, густішим, а річка під урвищем — глибшою й холоднішою.
— Стій тут. На випадок чого в житі сховайся, — тихо сказав Васько й рушив уперед, виставивши поперед себе рушницю. Пройшовши кілька кроків, він обернувся: — Нюсь!
— Га?
— Коли зі мною що трапиться, ти в школі скажи: так, мовляв, і так…
— Ваську, ану тебе!.. Ваську, не ходи! — плаксиво завела Нюся, але Васько навіть не оглянувся.
Позаду, метрів за п'ятдесят від Нюсі, невиразно мріла постать Дмитрика.
— Безглуздо! — неголосно почулося звідти.
— Тихше ти там! Якийсь! — просичала Нюся.
… Ось і знайомі верби на тому боці, галявина за ними, білі плями руїн… Васько затамував подих, прислухався. Анічичирк.