Читать «Людина без нервів» онлайн - страница 58

* * *

Минуло півгодини. Ніхто з дітей більше не думав про риболовлю. Вони притягли Васьків мисливський трофей у село і тепер розглядали його на заскленій веранді у Дмитрика, батьки якого були сьогодні в Москві.

На столі під яскравою гасовою лампою лежали великий, майже на зріст людини, фюзеляж і крило обтічної форми. І те й те було зроблене з безлічі найтонших планочок та цигаркового паперу, покритого синім лаком. Хвостове оперення моделі збереглося, але передня частина фюзеляжу була вся зрешечена дробом. Не набагато кращий вигляд мало й крило, з якого серед клаптиків паперу стирчали зламані планочки. Другого крила діти не знайшли. Певно, його відкинуло в річку й понесло течією..

— Та-а-ак! — мовив Дмитрик, заглядаючи всередину фюзеляжу. — Резинки немає, — отже, це планер. Фюзеляжна модель планера.

— Звідки ж вона до нас потрапила? — спитав Васько.

— Хочете знати, звідки вона прилетіла?.. Із Всесоюзних авіамодельних змагань. Ви в газетах читали?

— По радіо чув. А де вони відбуваються, ці змагання?

— Не так і далеко. На станції С*** по нашій залізниці.

— А ти звідки знаєш?

— Батько розповідав, от звідки. Він з вагона бачив, як вони над аеродромом літають. — Дмитрик пройшовся по веранді. — Ти розумієш, що накоїв? Ця модель близько двадцяти кілометрів пролетіла. І це тільки по прямій. Може, вона світовий: рекорд поставила, а ти її роздовбав!

Васько стояв, спираючись на рушницю, стволи якої майже» торкалися до його підборіддя.

Він збентежено поглядав то на Дмитрика, то на знівечену модель.

— Васильку, а тут щось написано, — сказала Нюся і ткнула пальцем у фюзеляж.

Дмитрик і Васько підійшли ближче до стола.

До фюзеляжу було приклеєно паперовий ярличок. Більша частина його була зірвана, а на вцілілому клаптику можна було прочитати надруковані на машинці слова:

«… дель № 112.

росимо повернути.

соавіахіму».

— Зрозуміло! — сказав Дмитрик. — Тут було написано: «Модель № 112. Того, хто знайде, просимо повернути туди й туди».

— А якщо я не поверну? — спитав Вася.

— Тоді, значить, ти нечесний громадянин. Може, конструктор над цією штукою півроку працював… Може, вона світовий рекорд поставила… А якщо ти не повернеш — усе це пропало.

Обличчя у Васька було дуже нещасне.

— Як же… я її повезу, таку понівечену?

Дмитрик усміхнувся:

— То вже ваша справа. Не я на неї полював, а ти…

Васько довго мовчав, спідлоба дивлячись на Дмитрика.

— Перепаде, так? — похмуро сказав він.

— Та, звичайно ж, по голівці не погладять. Таку чудову модель розбити!

Васько судорожно ковтнув.

— А як не повезу… як не повезу — може, і справді у них рекорд пропаде?

Дмитрик знизав плечима:

— А ти як думав?

— Дмитр!

— Що накажете, товаришу герою?

— Дмитр!.. А ти б не відвіз, га?

— Я? Ну ні! Коли сам поїдеш, я тебе, хай уже так, супроводжуватиму, щоб ти не розгубився. А відбувати за тебе… Ні вже, дякую!

— Дмитр! А ти нікому не скажеш на аеродромі?

— Про що не скажу?

— Ну, що це я її так… Ми знаєш що скажемо? Нібито ми її так знайшли^ уже понівечену.