Читать «Людина без нервів» онлайн - страница 54

Юрій Сотник

Сонце зайшло недавно, однак було темно, як уночі, бо по всьому небу клубочилися густі хмари. Зрідка й ненадовго хмари розривалися, і в просвіт, що утворювався при цьому, проглядали зеленувате небо й бліді зорі. Час від часу набігав вітерець, і тоді велике житнє поле праворуч від стежки глухо шелестіло колоссям.

Ліворуч, під урвищем, виблискувала річка, а за річкою, на низькому березі, майже біля самої води, їжачився густий чорний ліс.

— Півдороги пройшли, — не обертаючись, сказав Васько. — Тепер ще метрів з триста — і вниз, а там така яма, що ахнеш.

— Така яма… мені аж з ручками, — підтвердила Нюся.

Дмитрик ішов, затиснувши вудочки під пахвою, засунувши руки в кишені сірого пальта. Вигляд у нього був сонний, невдоволений.

— Безглуздо! — сказав він, позіхнувши.

— Що? — обернувся Васько.

— Безглуздо було так рано виходити. Могли б поспати до півночі.

— Ранувато, звичайно, зате біля вогнища посидимо і найпершу зорю застанемо. У нас знаєш яка риба? Якщо перед досвітком прийдеш — кілограмів зо три наловиш, а ледь сонечко вигулькнуло — і наче відрізало, не клює.

— Ну, щодо трьох кілограмів це ви, Васильку, теє… трішечки передали куті меду.

— Ну, три не три, а знаєш, скільки я минулого разу наловив? Вісім штук отаких йоржів та ще дві плотвички.

— Так би й казав «вісім йоржів». А то — три кілограми! Любиш ти фантазувати!

Васько більше не сперечався. Він уповільнив ходу і приглушено сказав:

— Нюсь!

— Га?

— Покажемо Дмитрикові оте місце?

— Угу! Дмитрику, зараз ми тобі таке місце покажемо! Ти просто помреш від жаху.

— Яке місце?

— Побачиш… Васильку, нічого йому не кажи! Васько пройшов ще трохи і раптом зупинився.

— Тут, — сказав він пошепки.

На тому березі при самій воді росли дві великі корчасті верби. За ними виднілася галявинка, що полого спускалася до річки, а в кінці галявинки, наполовину затулені вербами, невиразно біліли стіни великого будинку.

Нюся міцно трималася за рукав Дмитрикового пальта:

— Страшно як!.. От побачиш.

Васько підійшов до них ближче. Його обличчя, округле, з носом, схожим на ґудзика, було дуже серйозне.

— Слухай! — шепнув він і, набравши в легені повітря, крикнув: — Гей!

«Гей!» — почулося з того берега, та так голосно, що Дмитрик здригнувся.

«Гей!» — пролунало ще раз, але вже глухіше, дальше. «Гей!» — відгукнулося десь зовсім далеко.

— Страшно, га? — спитав Васько.

Дмитрик знизав плечима.

— Страшного нічого немає… — почав був він і осікся.

«… ашного нічого немає», — чітко сказав протилежний берег.

«… нічого немає», — прокотилося в кінці галявинки.

«… чого немає», — завмерло в далечині.

Дмитрик помовчав і заговорив далі, вже пошепки:

— Звичайна луна. Відбиття звуку.

— Сам знаю, що відбиття, а все-таки лячно. Ніби хтось у руїнах сидить і дражниться.

— В яких руїнах?

— А отам. Бачиш, білі? Там санаторій був, а в сорок першому його розбомбило: фашист не долетів до Москви і всі фугаски тут скинув.

— Відбудовують його?