Читать «Чорний лабіринт. Книга третя» онлайн - страница 24

— У ваших словах мало оптимізму, — мовив Тур, приглядаючись до своїх бойовиків. Його непокоїло, яке враження справили на них Енеєві слова.

— Оптимізмом совіти не здивуєш. У них самих його доста, — гнув своєї Еней. — Потрібні люди, здатні тримати зброю, а їх все меншає…

— А чому? Може, погано агітуєте?

— Не та тепер агітація… То колись було… А теперечки силою тягнемо, не йдуть… Кому охота нидіти по схронах, коли надворі сонячно та весело… Не виховали ми достойної зміни, не встигли… Наливайте, бо щось всередині вогнем пече.

Тур розлив по кухлях шнапс. Для гостя кухля не знайшлося, і він посунув до нього свого.

— Та що там, давайте я з пляшки… Ми тут до всього призвичаїлись…

Еней закинув голову й вилив із пляшки шнапс у побитий цингою рот, наче у вершу.

— Ху-у… Гарно пішла… Де тут чим закусити?

— Призволяйтеся, марокканські сардини, французькі анчоуси…

— Ні, я вже краще сала. Зуби в мене, того… випадають. А в салі, кажуть, вітаміни. — Еней зачавкав беззубим ротом. Борода рудим віником зателіпалася на грудях. А коли побачив, що Тур узявся розливати пляшку смирновки, очі йому аж затуманило від передчуття насолоди.

— Вип'ємо, друзі, за подвижників нашої справи, — сказав Тур, підсовуючи пляшку гостеві. — За вас, Енею, та й за вас, молодих… Сьогодні на таких, як ви, тримається наша справа…

— Ой, ні… Он, ні… Перепрошую. За вождя нашого Степана Бандеру, за жіночку його Славку, з якою я… За діток їхніх… Адже я одному з них хрещеним батьком доводжуся… Але то все так… Дозвольте і за вас випити, пане Туре, гратулюю із щасливим прибуттям!..

— Дякую… Пиймо на здоров'я.

Еней знов одним духом видудлив півпляшки горілки. Розчервонівся, розм'як, почав розсупонюватись. Дістав фляжку спирту, поставив, прихиливши до високої банки з американським беконом.

— Розливайте, Туре. Батькуйте, а я тим часом, з вашого дозволу, чоботи скину, бо так ноги печуть, наче на пательні стою…

Не дочекавшись дозволу, Еней роззувся, розмотав брудні, аж чорні, онучі й повісив їх на халяви стоптаних чобіт. У бункері запаморочливо запахло перекислим потом. На обличчі Тура з'явився гидливий усміх. Сталося те, мабуть, поза його бажанням, бо намагався якомога потрафити цьому головорізу. Мав намір підпоїти і визнати в нього про все, що робиться тут, на західних землях, в широко закроєному підпіллі, якого вже, певне, катма, коли судити зі слів гостя, а особливо з його настрою.

Еней, хоч був уже добряче напідпитку, все ж помітив, що його роззування не дуже сподобалось, а тому вирішив показати цьому мюнхенському попихачеві, що і він не в тім'я битий.

— Оце пригадалося мені… — Він згріб бороду в кулак. — Та ти, мать, пам'ятаєш, сотнику… Було це на постої під Калинівкою… Приходить до мене зв'язковий, каже, від Докса. Такий собі чистенький, інтелігентик… А я їх зроду-віку не смакую. Щось там приніс, про якісь наші з ним зустрічі розпатякує. Я слухав, слухав та й кажу: «Ану, роззувайся, голубе…» Він туди, сюди смик… Роззувається, а онучі в нього енкаведевським складом пахнуть! Кажу хлопцям — беріть сиксоту! Він туди смик, сюди… А я роззувся і йому під носа свою онучу. Ось як самостійна пахне! Беріть його, хлопці, й повісьте на моїй онучі. Нехай і в смертний час не забуває, паскуда, як вона пахне…