Читать «Чорний лабіринт. Книга третя» онлайн - страница 23
Василь Сичевський
Вони потисли один одному руки.
— А чом не поклали в дупло пароля?
— Опівдні на постій налетіли «яструбки». Ледве ноги приволік… Маю наказ зустріти тебе і відвести на Волинь.
— А чому на Волинь, хіба Леміш там?
— Де тепер Леміш, знає лише бог. Як прийдемо під Дермань, через 135-го постукаємося вище… А далі — то вже діло не моє. Мій шлях до порога, а до бога — зась. Ходімо, пане друже, бо дорога неблизька, а небо сіріє.
«Оце дослужилися, пане полковнику, замість поштарика горами бігаєте. А колись у генерали пнулися… Чи в них нема кого молодшого, а чи, дякуючи вдачі, вже зовсім зійшли на пси. А ще й тикає, мурло…»
— Йдемо, пане друже. До Йванової хати верстов-верстов, та все горами, а то нелегка дорога. Бачу, замріявся, Туре. Мо', згадав молодість?
«Ач, пам'ятає… Туром назвав… Так мене величали і в сорок шостому, коли був при штабі Шухевича… Господи боже, скільки ж то часу спливло!»
— Я не сам… — відказав, думаючи, як поставити на місце цього давнього знайомця, з яким ніколи не товаришував навіть.
— А скільки вас?
— Я і ще троє…
— Скрутно буде Йванові, але то пусте, зате нам веселіше.
— Чи далеко доведеться йти?
— Та верстов двадцять з гаком…
— Вже третя ночі… Мабуть, заночуємо та й переднюємо тут.
— Це ти в криївці Босоти?
— Чому Босоти? Я сам цю криївку копав…
— А так, так…
Вони спустились у бункер. Тур покликав до себе Лиса.
— Давайте, що там у нас є… Закуска, горілка… Пригостимо полковника Енея чим бог послав…
Сіли до столу, Шпинь заходився виставляти німецький шнапс, смирновську царську горілку, консерви. Еней дістав з-за пазухи шмат загорнутого в ганчірку сала й півбуханця хліба.
— Гукай хлопців. Вип'ємо по чарці… — звернувся до Лиса Тур.
Андрій увійшов першим. Чемно привітався, сів у куток. Мара трохи затримався. А коли зайшов і побачив Енея, то йому й рота розтягло від вуха до вуха.
— Яким ходом, яким бродом, панцю злотий? — сказав, посміхаючись, Еней.
— Земля кругла, пане полковнику…
— Ну, не сподівався…
— Та й я, сказати правду… Слава Йсу… — перехрестився Мара.
— Навіки слава… Сідай-но ближче та розказуй, де бував, що чував?
— Багато говорить, та нема чого слухать… Був у Мюнхені, а це ось назад повертаюсь.
— А чи скоро вже там американці заворушаться? — спитав, звертаючись ніби до всіх присутніх, Еней.
— Та хто їх знає, — відповів Тур. — Ми їм не указ…
— Що ж вони длубаються, псом би їх маму налякати…
— Отже, війна?! Тільки війна… І альтернативи не бачите?
— А на що нам ще уповать? От ви, друже, — Еней відчув, що його панібратство не до вподоби Турові. — Ви освічена, обізнана у наших справах людина… Як думаєте, що нам сьогодні більш за все треба? Чого не вистачає?
— Я б хотів почути це від вас, пане полковнику. — Тур уже впевнено перейшов на «ви».
— Бомби! Атомної бомби на голови більшовиків! От чого! Бачу, ви смієтесь над тим…
— Ні, пане полковнику… Коли вже вам забаглося такої канібальської акції, то чи не свідчить це про те, що справи організації у краї вельми кепські?
— Ох, кепські, кепські… Минулого літа ще якось трималися, а взимку тріснула наша організаційна мережа і тут, на Підкарпатті, та й по інших теренах не ліпші справи…