Читать «Чорний лабіринт. Книга третя» онлайн - страница 192

Скільки тривав той сон? День, два, а може, й не одну добу… Хтось хапає за руки, вивертає, заводить за спину. Клацають наручники.

— Вимітайся! Приїхали!

Андрій розплющує очі — перед ним ряба пика начальника конвою.

— Ач, розглігся, курортник, ха-ха… — вуса скачуть вище носа. — Подякуй, що виходили, а то вже думали — ховати будемо.

— А Воронов де? — підводить важку голову Андрій.

— Який ще Воронов?!

— Та був же Воронов… Колишній прокурор…

Голова Андрієві йде обертом, хилиться з плеча на плече, важка, немов чавунний баняк.

— Давай, вимітайся! Ніколи мені тут з тобою! — підштовхує в спину начальник конвою. — А про того забудь! Ніякого ворона тут не було! Забудь, тобі краще буде! Пойняв!?

Мружачись від світла прожектора, що б'є просто в очі, Андрій ступає з вагона на перон. Ні, це не перон, це вимощена сірим гранітом товарна платформа. За нею — залізничний пакгауз із написом на фронтоні: «Тайшет». А далі, скільки бачить око, — тайга. «Оце вона і є, Сибір несходима…» — крутиться в обважнілій голові. Що воно значить, оте лунке, як удар у бляшанку, слово: «Тай-шет»?

— Давай до гурту! — дуло автомата штовхає межи плечі.

В голосі у старшини незрозуміла, як здається Андрієві, безпричинна лють. Од крику лице вусатого червоніє, на ньому проступають білі цятки, що лишились після віспи, а очі зникають зовсім, тільки вряд-годи зблискують крізь, наче осокою прорізані, щілини.

На платформі скупчились арештанти, оточені вартою, вони збились докупи, мов отара овець. Андрій зупиняється осторонь, шукає очима Воронова. Його знову боляче штурхають у спину. Заточився, ледве не розбив голову об камінь, але руки арештантів підхоплюють його, зводять на рівні. В голові гуде, нуртує думка: «Куди подівся Воронов? А може, його й справді не було і все то мені тільки примарилося?..» Перед очима чорними метеликами скачуть вуса начальника конвою і бринить у вухах оте його: «Забудь! Ніякого ворона тут не було! Забудь, тобі краще буде! Пойняв!..» Чого так болить голова? Чого руки і ноги як ватяні? Скільки я спав? Годину, дві, а може, кілька діб? Тай-шет… Це вже далеко за Уралом…»

Над головами арештантів височить паркан. За ним туркотять поїзди транссибірської магістралі.

— По п'ять у ряд! Розберись!.. — кричить начальник конвою. Солдати клацають затворами автоматів. Арештанти стають у колону, конвоїри займають місця: двоє попереду, четверо обабіч, капловухий і старшина — позаду. Начальник конвою матюкається, йому важко стримувати вгодовану вівчарку, що кидається на арештантів.

— З колони не виходити! Крок ліворуч, крок праворуч вважається спробою до втечі! Конвой стріляє без попередження! Вперед руш!

Колона рушає. Вранішній морозець щипле вуха. Під ногами у розтоптаних калюжах хлюпає вода, хрумкотить перший льодок. Калюжі стоять по глибоких вибоїнах, але обходити їх не вільно, не можна порушувати шеренги — конвой стріляє без попередження.

Андрій іде, опустивши голову. Зап'ястя зведених за спиною рук стискає холодна сталь наручників. Важкі, незграбні, вони мають посередині, між кільцями, не ланцюжок, як американські з мілітарі поліс, а грубий квадратний замок.