Читать «Чорний лабіринт. Книга третя» онлайн - страница 191

— Нема чим, — з гіркотою відказав Андрій. — Одібрали віру…

— А ти у що вірив? У Сталіна?!

— Я в Батьківщину вірив, у свою… Радянську владу, як вірили мій дід і батько…

— Цієї віри у тебе ніхто не одбирає… Зажди, хлопче. Вже недовго їм панувати. Ох, як їм зараз хочеться бути чистенькими, але бог шельму мітить. От хоча б взяти Мешіка. Уже міністр, а методи старі. Ач, без права листування… Ти, мабуть, і не знаєш, що це на їхньому жаргоні — негласний наказ до знищення. Ох, хлопче, доведеться тобі вивчати ще й табірну науку…

— Я вже її трохи знаю.

— Довелося сидіти?

Андрій кивнув.

— Де?

— В Дахау…

— Ого, а я думав — ти новачок…

Розмова урвалася. Кожен думав про те саме, але по-різному, підсвідомо спираючись на досвід прожитих років. Тим часом принесли обід. Капловухий солдат поставив на лаву миску з баландою.

— Каша в казанку на двох, — сказав, з'являючись у отворі дверей, рябий, чорновусий начальник конвою. — Глядіть, не перегризіться.

— Їжте, чого дивитесь! — підвищив голос капловухий, а очиці, як у пса, що, оглядаючись на хазяїна, на чужих гавкає. — Не одні ви тут, миски для інших треба. Вони теж їсти хочуть.

Взялися до баланди.

— Господи, солона, як ропа, — вихопилось у Андрія.

— Кухар закохався, — зареготав начальник конвою. Коли він сміявся, вуса у нього стрибали вище носа. Він взагалі реготун, цей рябий старшина. І як тільки з таким веселим характером та біля такої сумної роботи?

Вартові вийшли, проте вічко у дверях лишилося незатуленим. У нього заглядало чиєсь примружене око. Андрій посьорбав з миски, ковтнув кілька ложок каші, потім скрутився на лаві калачиком і заплющив очі. Чи то від холоду, а чи від нервового збудження його проймав дрож. Млость поступово охоплювала тіло. Андрій думав про свого супутника: «Чоловік, здається, порядний. Тринадцять років за колючим дротом, а віри не втратив і не зігнувся. Не те, що ти. Прищемили хвоста, а ти вже й розкис… Треба вчитися розрізняти політичні символи від глибинних процесів, вчитися сприймати нарізно, власне, народ і тих, хто пнеться говорити від його імені, виставляючи свої куці інтереси як вияв його волі. Вчитись… аби розібратися у високій матерії, про яку говорить колишній прокурор. Може, то він через те, що образили чоловіка, несправедливо повелися з ним. Але ні, у ньому говорить не особиста образа, клекоче справедливий гнів… Тебе теж образили недовірою, примушують зрадити себе, кинути їм під ноги честь і совість. Усе так… Але хто вимагає від тебе зради? Твій народ? Батьківщина? Хто вони, оті корбеці, мешіки? Накип! Цвіль! Полова! Дмухне вітер часу — і нема їх. Ніхто й не згадає, що були такі. Про таких забувати не можна. Про таких треба пам'ятати хоча б для того, щоб в обличчя знати підлоту, яка отруйними щупальцями чіпляється за правду, аби сісти на неї верхи…»

З одноманітним гуркотом коліс навалюється важкий сон. Крізь його запону ще бачить, як вмощується спати на своїй лаві Воронов, як блискає у вічку дверей чиєсь недобре око, але поволі все розпливається, і він пірнає у темряву, неначе у вічність.